Отримані наукові результати в сукупності дали змогу розв’язати наукове завдання, що має велике значення для розвитку вітчизняної науки державного управління, а саме: з’ясовано зміст співвідношення централізації та децентралізації в державному управлінні, виявлено й обґрунтовано шляхи використання довільних структур управління в сучасних умовах. Проведене дисертаційне дослідження підтвердило покладену в його основу гіпотезу, що співвідношення централізації та децентралізації в управлінні державними ієрархіями є нелінійним явищем та передбачає існування множини різних типів організаційних структур. У сучасних моделях державного управління слід враховувати як внутрішні, так і зовнішні впливи на систему державного управління. На основі узагальнення результатів дослідження зроблені такі основні висновки й запропоновані рекомендації, що мають теоретичне й практичне значення. 1. Наприкінці XX ст. підвищується інтерес політиків, наукової спільноти, громадськості до проблеми децентралізації державного управління. Аналіз вітчизняної та зарубіжної наукової літератури й законодавчої бази щодо співвідношення централізації та децентралізації показує, що проблема недостатньо досліджена. Незавершеність розробки окресленої проблематики створює необхідні передумови для її ґрунтовного та всебічного дослідження. 2. На основі ґрунтовного вивчення різноманітних підходів до визначення централізації сформулюємо власне визначення децентралізації державного управління, під яким розуміємо процес передачі відповідальності за планування, розподіл та реалізацію ресурсного забезпечення від центральних органів державної влади до регіональних, місцевих органів державної виконавчої влади і самоврядування. Поняття “децентралізація” є родовим щодо понять “деконцентрація”, “деволюція”, “делегування”. Доведено, що нелінійна ієрархія є структурною організацією складних відкритих багаторівневих систем, елементи яких по-різному впорядковані за рівнями як субординації, так і координації. Будь-якій соціальній ієрархії притаманні нелінійні характеристики, а отже, система державного управління характеризується не тільки своїми властивостями та структурою, що існують у цей час, а й набором потенційних (що належно не проявляють себе у певних умовах) структур, які перебувають між собою у відносинах альтернативності. 3. З’ясовано, що в процесі дослідження будь-якої державної нелінійної ієрархії необхідно зосереджуватися не на існуванні повністю централізованої чи децентралізованої системи, а на певному співвідношенні централізації та децентралізації в державному управлінні. Ці принципи управління виступають як певна взаємодіюча єдність, спрямована на підтримання структури та виконання ієрархією функцій. Властивості згаданої єдності не зводяться до простої суми властивостей окремо взятих централізації та децентралізації. Механізм взаємодії центральних, регіональних владних інститутів й органів місцевого самоврядування включає в себе наявність: прозорої й чіткої системи правових регуляторів, конституційної та законодавчої бази, які забезпечують процедуру взаємодії; відкритих та контрольованих процедур розробки й реалізації проектів та моделей взаємодії; різноманітних форм фінансування взаємодії за рахунок різних джерел. 4. Доведено, що співвідношення централізації та децентралізації у державному управлінні насамперед зумовлено політичними рішеннями та залежить від них. Різні моделі розподілу повноважень між ієрархічними щаблями у державному управлінні характеризують підходи до поділу влади та розподілу ресурсів між суперечливими інтересами учасників управлінського процесу. Політика децентралізації є ефективним соціально-політичним способом управління конфліктами в межах нелінійної ієрархії. Одержані результати дають підставу констатувати, що головними завданнями та очікуваним результатом проведення політики децентралізації державного управління в Україні є: чітке розмежування сфер діяльності, функцій та відповідальності між центральним, регіональним та місцевим рівнями влади; виділення відповідних фінансових ресурсів та узгодження процедур бюджетного процесу для ефективного надання державних послуг; вдосконалення прозорої процедури прийняття рішень органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування із залученням громадян до управління державою; визначення послуг, які надає кожен із рівнів влади, чіткий розподіл власних і делегованих повноважень, усунення невідповідності між повноваженнями щодо прийняття рішень і відповідальністю за надання послуг; розробка комунікаційних та інформаційних стратегій взаємодії різних рівнів влади з громадськістю. 5. Установлено, що базовими формами децентралізації є: політична, територіальна, ринкова, адміністративна, фінансово-бюджетна та децентралізація надання громадських послуг. Основоположним принципом, що зумовлює чіткий розподіл прав та обов’язків у виконавчій вертикалі з делегуванням конкретних повноважень і рішень на адміністративно-територіальний рівень, де вони можуть виконуватися найбільш ефективно, є принцип субсидіарності. Його сучасний зміст відображає практику постійного перерозподілу повноважень між управлінськими щаблями, враховує динаміку зміни умов та обставин протягом певного часу. 6. Проблема вибору оптимального рішення з множини можливих, що виникає в державних нелінійних ієрархіях в умовах швидкоплинності й невизначеності соціальних процесів, радикальних змін у соціумі, призводить до поширення практики використання в управлінні тимчасових мобільних структур. Такі структури покликані розв’язувати складні специфічні проблеми, які не під силу традиційним структурам, або результативність їх діяльності є низькою і не відповідає викликам часу. Використання експертів та активне залучення громадян до участі в управлінні державою є найбільш характерними рисами нових оперативних форм управління, що певною мірою змінює звичну бюрократичну структуру організацій, традиційні уявлення про критерії раціональності та ефективності. Водночас це забезпечує більшу гнучкість, чутливість та неупередженість взаємовідносин між органами влади і громадянами. Функції експертів у державному управлінні полягають у наданні консультацій з виявлення й аналізу проблем державного управління, постановки завдань управлінського впливу; у розробці та реалізації управлінських рішень; проведенні їх експертизи; прогнозуванні вірогідних шляхів розвитку подій; технічному забезпеченні управлінського процесу; розробці механізму залучення громадян до участі в управлінні державою. Основними методами залучення громадян є: інформування; опитування громадської думки; проведення громадських слухань; створення консультативних рад, цільових груп та громадських комітетів. 7. Зазначено, що соціальні системи та їх організаційні структури в умовах проведення політики децентралізації державного управління розвиваються шляхом поєднання керованих організаційних зусиль та самоорганізаційних процесів, які відбуваються в цих системах. Перехід навіть окремих елементів управлінських структур на принципи самоорганізації є суттєвою інновацією, що стосується організації в цілому. Факторами, які сприяють розгортанню процесів самоорганізації в рамках формальних владних структур, є: позитивне ставлення керівників до самоорганізації на різних щаблях ієрархії; готовність співробітників працювати в нових умовах; органічна включеність інновацій в організацію, врахування її внутрішніх характеристик. Визначено два варіанти самоорганізації в державних нелінійних ієрархіях: спонтанне формоутворення на основі ініціативної кооперації співробітників і цілеспрямоване утворення вищим керівництвом відносно автономних структурних одиниць, управління якими здійснюється самими їх учасниками без втручання представників вищої влади. У зв’язку з цим запропоновано використання таких основних напрямів забезпечення процесів самоорганізації в державних управлінських структурах: оптимальна організація соціального простору - перерозподіл завдань на користь виконавця, делегування повноважень, розвиток горизонтальних зв’язків тощо; формування єдиного культурного поля організації, системи організаційних цінностей; розвиток суб’єктного потенціалу - готовність та бажання співробітників працювати в інноваційних умовах. На основі результатів дослідження доцільно запропонувати такі рекомендації: підвищити спроможність органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування розробляти й вдосконалювати процедури своєї діяльності, використовувати стратегічне планування з урахуванням динаміки співвідношення централізації та децентралізації для врегулювання конфліктів, досягнення консенсусу між різними ланками в ієрархії; розробити дієві механізми залучення експертних груп до політичних й управлінських процесів, зокрема через аналіз політики у сфері забезпечення доступу до інформації та консультування, аналіз внутрішніх правил та процедур управління; запровадити навчання державних службовців управлінню інформаційними процесами, сприяти створенню незалежних інформаційно-аналітичних центрів; створити систему організаційних стандартів забезпечення процесів самоорганізації в державних управлінських структурах. Отже, будь-яка складна відкрита соціальна система має ієрархічну структуру досить автономних підсистем, у якій сигнали, що надходять з верхнього рівня управління, не мають характеру жорстких команд, а задають параметри переходу підсистем від одного режиму функціонування до іншого. Врахування нелінійності дає змогу уникнути небажаної динаміки розвитку державної ієрархії, яка виникає в системах із занадто централізованим управлінням. Перспектива подальших досліджень вбачається у вивченні взаємозв’язку державного регулювання та самоорганізації на нижчих рівнях державної ієрархії, процесів самоорганізації громад на шляху до побудови громадянського суспільства. | 