В дисертаційному дослідженні наведено теоретичне узагальнення та розв’язано наукове завдання, яке полягає у визначенні політологічної категоріїстабільності як ключового чинника розвитку партнерських відносин регіональних (європейської, євроатлантичної та євразійської) систем безпеки. 1. Стереотипні концептуальні підходи до оцінки явищ міжнародної безпеки та стабільності загалом спричинили їхнє спрощене однобічне висвітлення в науковій думці – оцінку головним чином у форматі домінування жорсткої (воєнно-політичної) безпеки та глобальної (загальносвітової) стабільності. Концептуальна розробка категорії “трансрегіональна стабільність” має принципове значення, оскільки це поняття виражає результативність локальних інтеграційних процесів, чинник конфліктності поблизу державного кордону, зовнішню військову присутність на теренах України та поблизу її. Міжнародна стабільність означає такий мирний стан міжнародних відносин, який зберігається під впливом чинників, що здатні його порушити, створити напругу у відносинах між країнами чи істотно загострити міжнародну ситуацію, призвести до війни. Тобто міжнародну стабільність можна розглядати як здатність системи міжнародних відносин завдяки внутрішнім ресурсам компенсувати потенційні зміни своїх характеристик, якщо певний її учасник спроможеться до цього. Виходячи саме з такого бачення, стає можливим, по-перше, встановити її структурний зміст, і, по-друге, зв'язати з поведінкою окремих держав. Структурні параметри значним чином визначають протікання стабілізуючих і дестабілізуючих процесів в постбіполярній системі міжнародних відносин. Характерним для неї є плюралізм засобів досягнення стабільності і в той же час – численні джерела дестабілізації. Наслідком цього є сприйняття стабільності постбіполярної системи як її здатності регулювати міжнародні конфлікти. Здатність ця пов'язана з основними структурними параметрами: полярністю та гетерогенністю. Таким чином, забезпечення стабільності має враховувати і розподіл силових можливостей в системі, і мотивацію окремих її елементів.
3. Результати компаративного аналізу окремих регіональних інтеграційних проектів (“Північного виміру”, інтеграції в Латинській Америці тощо) свідчать, що на відміну від періоду “холодної війни”, коли вважалося, що безпеку того чи того регіону можна забезпечити тільки в контексті виключно широкої системи безпеки (глобальної), в сучасних геополітичних умовах є можливим створення відносно автономних систем регіональної безпеки із координацією на трансрегіональному рівні. В цих умовах трансрегіональний рівень виступає як зовнішній контур, який поширює свій вплив на простір ННД, трансформує процеси в ньому з урахуванням інтересів основних учасників євроатлантичного регіону, в результаті чого виникає два сценарії розвитку ситуації – стабільності або дестабілізації простору. 4. Регіони, до яких тяжіє Україна, цілком можуть стати ключовими елементами новостворюваної системи трансрегіональної безпеки та стабільності. Зважаючи на позиціонування та створення іміджу України як лідера демократичних перетворень, вона може стати ключовим елементом системи трансрегіональної безпеки та стабільності. Основною проблемою залишається те, що, незважаючи на спільність поглядів на значущість трансрегіонального співробітництва для зміцнення стабільності в суміжних регіонах, різні держави й міжнародні організації мають розбіжності в оцінці викликів міжнародній безпеці на субрегіональному, регіональному і глобальному рівнях. Ефективність, масштаби та перспективи розбудови системи міжнародної стабільності на регіональному та суміжних рівнях прямо залежать від змістовного наповнення конкретних програм, рівнів їхньої відповідності геополітичним, геоекономічним та геокультурним (цивілізаційним) особливостям певного регіону чи континенту (субконтиненту). За таких умов актуальним стає уміння розпізнавати проблеми, що постають на стадії їхнього виникнення, усувати їх якнайшвидше, максимально скористатися в позитивному сенсі наявними соціокультурними, географічними та іншими перевагами. 5. Стрімка динаміка глобалізації посилює релятивізм у сприйнятті аксіологічного виміру міжнародної безпеки (відповідно до якого суспільні архетипи актуалізуються у політичній свідомості, детермінуючи форми освоєння нових цінностей, де аксіологія безпеки перетворює способи самовираження і самозбереження на механізм самореалізації), геополітичних і геоекономічних традицій та парадигм, потребуючи наукового забезпечення консенсусного розуміння, що визнавало б та поважало різноманітні, в тому числі множинні ідентичності. У цьому сенсі не вбачається принципової суперечності між геокультурними, геополітичними та геоекономічними (функціонально-прагматичними) поглядами на єдність Європи та Євразії. Мало того, принципова для Заходу (Європи) парадигма демократії та прав людини дедалі більше узгоджується з принципами та засадами інтеграційних проектів на пострадянському просторі. В свою чергу, інтереси розвитку ННД потребують і відображають зацікавленість в недискримінаційному характері зв'язків з економіками країн Євроатлантичного регіону. 6. У системі міжнародної безпеки дедалі більшу роль стали відігравати не тільки держави, але й інші політичні учасники – міжнародні організації, лобістські угруповання й неурядові об'єднання. У зв'язку з цим великі перспективи відкриваються перед такими проектами, як транскордонне співробітництво, трансформування євро-регіонів і використання їхнього досвіду, створення механізмів “позитивної взаємозалежності” тощо. Саме в цих сферах традиційні й нетрадиційні елементи міжнародної безпеки визначають характер майбутньої трансрегіональної стабільності. |
