1. Шляхетські заповіти, внесені у реляційні книги Львівського та Перемишльського ґродських судів у першій половині XVIII ст., виступають у першу чергу як джерела до історії спадкового права зокрема і загалом юридичних відносин на українських землях. Їх (заповітів) поява безперечно стала результатом рецепції римського спадкового інституту на польському звичаєво-правовому ґрунті. Ці акти були свого роду альтернативою спадкуванню за законом, яка, з одного боку, давала спадкодавцю можливість висловити свою волю, а з іншого боку воля тестатора була суттєво обмеженою шляхетським звичаєвим правом. Відтворення генези заповітів є дуже важливим для дослідження їх як історичного джерела, котре дає можливість вивчати історію рецепції римського приватного права на українських землях у складі Речі Посполитої. Заповіти також є джерелом до вивчення свідомісного сприйняття віянь західноєвропейської культури шляхтою українських земель, зокрема місцевою (колись православною, а в першій половині XVIII ст. вже унійною) шляхтою Львівської та Перемишльської земель. Аналіз правової сторони заповіту також дає змогу побачити, який вплив на формування й еволюцію ментальності ранньомодерної шляхти мала Католицька Церква. 2. Заповіти поділялися в залежності від форми, змісту, способу засвідчення (усні й писемні, приватні й публічні, власноручні й написані за допомогою писаря), за рівнем юридичної сили (дійсні та недійсні, явні й таємні, звичайні та виняткові), за статусом осіб, котрі укладали тестаменти (магнатські, середньої та дрібної шляхти), за статевою приналежністю укладачів (чоловічі та жіночі), за правовим статусом заповідачів (тестаменти безпотомних та тестаменти тестаторів, котрі мали дітей). Дослідження також показали, що існували подвійні тестаменти (подружжя та братів і сестер). Таким чином типологія заповітів дозволяє виділити у складі шляхетського стану низку неформальних соціальних груп та чіткіше диференціювати шляхетські прошарки. 3. Заповіти укладала шляхта різного рівня заможності та різного соціального статусу – від магнатів до вбогої шляхти. Незначна частина заповідачів посідали земські (часто титулярні) та ґродські уряди. Більшість заповідачів були римо-католицького віровизнання, проте значну частку серед тестаторів становила унійна шляхта. Основна маса заповідачів були чоловіками у поважному віці. Дві третини тестаторів мали прямих спадкоємців, і лише у третини їх не було. 4. Причини заповідання були найрізноманітнішими. Об’єктивними причинами були законодавчо обґрунтована можливість кожного повноправного, дієздатного шляхтича вчинити заповіт, традиція в тогочасному соціумі, своєчасна турбота про спасіння душі, якому могли завадити чвари спадкоємців навколо спадку. Суб’єктивна ж мотивація фіксації останньої волі була для кожного заповідача своєю: вирішення тих конкретних справ, які на момент написання тестаментів мали для заповідачів найважливіше значення, старість, хвороби, війна, страх перед несподіваною смертю, намагання впорядкувати прижиттєві справи (майнові, сімейні, визнання ненародженого спадкоємця, боргові зобов’язання тощо), потреба у письмовій фіксації важливих для тестаторів розпоряджень (і не так важливих для спадкоємців), необхідність зробити обов’язковими до виконання розпорядження заповідача. 5. Набуття заповітом юридичної сили (і, відповідно, обов’язковості до виконання) досягалося за допомогою його ретельного затвердження, яке полягало у скріпленні документу підписами і притисненні печаток тестатором та свідками. У випадку недотримання цієї умови заповіт міг бути визнаний недійсним. Усі тестаменти, виявлені в реляційних книгах Львівського і Перемишльського ґродських судів, засвідчені підписами або їхніми відповідниками (хрестиками біля імені та прізвища, коли тестатори були неписьменними) заповідачів та в окремих випадках їх печатками. Менша частина тестаментів склали власноручні освідчення останньої волі, де підпис тестатора є єдиним. Натомість більшість тестаментів завірена ще й підписами свідків, число яких коливалося від одного до кільканадцяти – фактично річпосполитське законодавство не виробило норми, котра б чітко вказувала на число свідків, потрібних при засвідченні. Закликання великого числа свідків, на нашу думку, давало заповідачам відчуття впевненості щодо достатності завірення заповіту та його легітимності. Саме це для тестаторів було гарантією виконання їхньої останньої волі. Реконструйований спосіб завірення шляхетських заповітів свідчить про поступове витіснення в юридичній та загалом повсякденній практиці усних свідчень писемними документами, що є ознакою суттєвих змін у свідомості ранньомодерної людини. 6. Тестаменти укладалися з дотриманням певного зразка (формуляру), який формувався впродовж багатьох століть (з XII ст.) і був чітко усталений у XVII ст. Проте єдиного зразка для укладення тестаментів у першій половині XVIII ст. не було. Серед 432 опрацьованих нами тестаментів немає двох ідентичних формулярів укладення (за винятком тестаментів, які кілька раз укладав один і той самий заповідач). Така відсутність єдиного встановленого зразка укладення тестаментів у Речі Посполитій докорінно відрізняє тестаменти від публічних актів, які практично в усіх канцеляріях країни укладалися за чітко встановленим зразком. Зазвичай типовий заповіт складався з розпоряджень, що безпосередньо стосуються заповідання (щодо майна, поминання душі, поховання тіла, опікунства над дітьми, повернення боргів, завірення, виконання тестаменту тощо), та суджень релігійно-морального змісту, котрі надавали актові емоційного забарвлення. Поліваріантність формуляра тестаментів, на відміну від інших актів, дозволяє історику побачити живу людину, її особистісність (ментальність, релігійність, ставлення до сім’ї, освіти, свого походження). 7. Окрім клаузульного віддавання душі Богові та тлінного тіла землі, заповіти містили розпорядження щодо способу та місця поховання тіла. Цей фрагмент дає широкі можливості історикам, котрі досліджують поховальні обряди шляхти та ставлення ранньомодерної шляхти до фізичної смерті. Поряд з інформацією, що стосується місця поховання тіла, тут містяться вказівки на причини поховання саме в тих місцях, де призначили заповідачі. Зазвичай це мало відбутися поряд з їхніми покійними рідними – дітьми, братами й сестрами, батьками, дружинами/чоловіками. Це було типовим розпорядженням для більшості заповідачів. Така інформація допомагає дослідити питання кількісного складу шляхетських сімей, смертності дітей та дружин, оскільки саме у таких фрагментах заповітів згадуються померлі у малолітстві діти, чоловіки/дружини, брати, сестри, батьки та інші родичі. Ці відомості є також цінними при дослідженні історії окремих храмів, монастирів та парафій. 8. Розуміння тогочасним представником шляхетського соціуму життя/смерті простежуємо на підставі інформації, що переплітається із “побожними записами”. Записи коштів для молитов за душу були важелем впливу живих на спасіння душ померлих, які перебували у чистилищі. Побожні легації для шляхти, яка внесла свої тестаменти до львівських та перемишльських реляційних книг, були також засобом, що сприяв в досягненні “життя вічного”. Тестатори, заповіти яких досліджено, чинили легації як світські (на шпиталі та милостиню для бідних), так і духовні (на храми та монастирі). Розміри записів коливалися від кількох злотих до кількох десятків тисяч злотих. Для молитов за душу призначали також речі. Сума залежала від статків заповідача та кількості бажаних богослужінь. Окремі заповідачі розпорядилися, щоб певні ордени відправили за їхні душі по кілька тисяч служб. 9. Тестаменти є одними з найповніших джерел, які у багатьох випадках дозволяють дослідити форми шляхетської власності й загалом майновий стан. В актах останньої волі дуже часто згадується про походження майна, обставини його набуття, а іноді передається докладний перебіг подій, пов’язаних із володінням ним. Інформація, що міститься у диспозиційній частині, дозволяє у повній мірі вивчити предмет заповідання першої половини XVIII ст. В основному шляхта Руського воєводства в тестаментах вказаного періоду розпоряджається нерухомим майном та грошовими сумами. Ця частина тестаментів дає багато інформації для дослідження майнових відносин у шляхетському соціумі, а також дозволяє простежити спадкові конфлікти, які розгорталися навколо спадщини. Мало того тестаменти добре ілюструють наскільки важливим був спадок для статусу шляхтича у тогочасному суспільстві. Навіть попри те, що не усі тестаменти містять повну інформацію про рівень заможності шляхти, котра їх уклала, можемо зробити висновок, що переважаюча більшість заповідачів належала до середньозаможної та малозаможної шляхти, котра у різний спосіб була пов’язана із Руським воєводством. Статок більшості тестаторів різко відрізнявся від майнового стану відомих магнатів того часу. Лише про окремих тестаторів можна говорити як про власників цілих маєтностей чи часток маєтностей. Очевидно такий стан речей напряму був пов’язаний з назріваючою кризою річпосполитського суспільства, причинами якої стали численні тогочасні війни та економічне розорення держави. 10. Досліджуючи тестаменти нам вдалося довести, що заповіти шляхти вказаного періоду усе ж таки містили визначення спадкоємця, попри те, що ця теза заперечувалася правниками кілька століть (починаючи з кінця XVIII ст.). Це звісно стосується лише тих заповітів, автори яких не мали нащадків та родичів, або до моменту заповідання їх діти померли. Варіанти призначення спадкоємців такими заповідачами на практиці визначалися по-різному. Багато безпотомних заповідачів обирають спадкоємців з доволі широкого кола претендентів і виділяють тих з них, кого вважають за потрібне. Серед таких обранців є батьки, близькі родичі (непрямі спадкоємці), сторонні особи, Церква тощо. Ті ж, хто мав дітей, намагався якомога справедливіше розподілити майно між дітьми. І робилося це переважно з дотриманням коронного спадкового законодавства: 3/4 майна ділили між синами і 1/4 між доньками, не залежно від кількості останніх. 11. Остання воля заповідачів, оформлена у вигляді заповітів, не завжди задовільняла спадкоємців. Тестаменти часто оскаржувалися у ґродських судах. Нерідко спадкоємці вимагали скасування не лише конкретних пунктів, а й цілих заповітів. Такий стан речей, на нашу думку, є природнім: окремі із заповітів побудовані на суб’єктивному баченні тестаторами свого реального майнового стану. Часто у тестаментах шляхта розпоряджалася маєтностями спірної власності або маєтностями із численними боргами. Тому річпосполитська судова практика усіх інстанцій знала чимало касацій і уневажнень тестаментів. Невиконуваність заповітів залежала також від їх інтерпретації спадкоємцями чи виконавцями. Але попри існування негативної практики у виконанні тестаментів, окремі з них були реалізовані практично в усіх пунктах, про що свідчать акти виконання заповітів, які укладалися екзекуторами. |
