Проведене дослідження українського фольклорного матеріалу дозволяє не лише звернути увагу науковців на прикмети як на феномен усної народної творчості, але й визначити їх місце серед інших фольклорних явищ. Підтримуючи позицію російського фольклориста Б.Путілова в тому, що категорією найбільш загального розряду в розподілі та групуванні фольклорних одиниць виступає “галузь”, термін “прикмета” розглядається як жанр у контексті родового поняття “паремія”, що входить до складу “фольклору мовленнєвих ситуацій”. На думку дослідника, прикмета – це паремійний жанр фольклору, представлений короткими клішованими висловами двочленної структури “Якщо є (було, буде) А, то буде В” з домінантною прогностичною функцією, які відображають процес спостереження ознак навколишнього світу і виведення з них прогнозу на майбутнє. Перші згадки про віру людей у прикмети зустрічаються ще в ранніх пам’ятках давньої східнослов’янської літератури. Досить великий масив цілісних текстів прикмет зафіксований у господарських та лікарських порадниках, календарях, перекладній відреченій літературі ХVІ–ХVІІІ століть. Однак говорити про історію публікації текстів прикмет як фольклорних форм можна лише стосовно початку ХІХ ст., коли з’являються в усьому слов’янському світі й зокрема в Україні перші фольклорні збірники. Загалом публікацій ХІХ–ХХ ст., що містять тексти українських прикмет, налічується досить багато: це збірники фольклорні, фольклорно-етнографічні та окремі добірки прикмет популярного характеру. У ході огляду цих публікацій з’ясувався двоїстий підхід збирачів усної народної словесності до розуміння явища прикмети. З одного боку, фольклористи сприймають її як паремійний різновид, що потребує збереження своєї словесної форми, а з іншого – як вірування, котре його не потребує. Історію дослідження прикмет у східнослов’янських народознавчих студіях назвати плідною, виходячи з її результатів, не можна. Саме той факт, що позиція прикмет серед інших паремійних жанрів була “неузаконеною”, аналіз їх текстів майже не проводився. Поодинокі зауваги щодо прикмет як фольклорного феномена знаходимо в роботах І.Снєгирьова, В.Даля, Ф.Буслаєва, О.Афанасьєва, П.Іващенка, М.Сперанського, В.Перетца, В.Василенка, О.Смоленського та інших. У ХХ ст. прикмети до наукового обігу майже не залучали. Роль теоретично-методологічного підґрунтя для вивчення паремійних форм фольклору відіграла структурно-типологічна “теорія кліше” Г.Перм’якова 70-х рр. ХХ ст. Однак і після цього прикмети, на жаль, не стали предметом пильної уваги фольклористів. У дисертації прикмети виокремлюються з-поміж інших жанрів українського фольклору на основі зіставлення їх із функціонально та структурно близькими фольклорними явищами. Шість диференційних ознак – поетика, структура тексту, функція, спосіб отримання інформації, характер відображення дійсності, позиція адресанта/адресата повідомлення – дозволяють стверджувати, що тексти сновидінь та гадань є відмінними від прикмет фольклорними жанрами. Воднораз для розрізнення паремійних жанрів фольклору визначальними є такі ознаки, як функція та поетика/структура тексту. Синтаксичні особливості прогностичних паремій полягають у тому, що домінантною мовною конструкцією, у формі якої побутують прикмети, є складнопідрядне речення умови. Всі інші синтаксичні типи речень, у яких оформлюються тексти цього жанру, досить легко вкладаються в цю універсальну умовну формулу. Специфічною рисою українських прикмет є наявність у їх текстах вставних і вставлених конструкцій. Здатність мати омонімічні відношення з прислів’ями, синонімічні варіанти та “зовнішні” синоніми й антоніми – характерна особливість жанру прикмети. Аналіз типологічної структури українських прикмет дозволив стверджувати, що сім типів прогнозуючих частин прикмети можуть задавати прогноз і дві категорії прогнозованих частин за ознакою наявності/відсутності конкретизації сфери реалізації прогнозу можуть указувати на його характер. При укладанні матеріалу в спеціальні пареміографічні збірники у дисертації пропонується систематизувати тексти за сімома рубриками прогнозуючих частин прикмети, реалії яких надалі будуть класифікуватися в алфавітному порядку за видовими назвами. У кінці кожної паремії має бути наведено індексаційний номер прогнозу. Із дослідження художніх засобів та ритміко-інтонаційних характеристик українських прикмет випливає, що однозначно називати ці тексти нехудожніми, неестетичними не можна. Прикмети – архаїчний жанр фольклору, а тому основний масив їх текстів є прозовими творами з прямими компонентами. Однак поряд з основним фондом прогностичних паремій існує порівняно невелика й тематично обмежена група текстів, яким властива своєрідна система зображально-виражальних засобів та римування кінцевих елементів двох сумірних (прогнозуючої та прогнозованої) частин вислову. Саме в останніх уживаються такі тропи, як порівняння, гіперболи, синекдохи, традиційні метафори, стилістичні прийоми тавтології та паронімії. Рими українських прогностичних паремій вирізняються різноманіттям, багатством та широким діапазоном співзвуч. Трансформаційний тип варіювання у колі українських паремій ілюструє здатність прикмети переходити в інші споріднені паремійні жанри. Розгортання прогностичної паремії в наративні форми, а також її здатність побутувати в контексті народної пісні, адаптуючись до останньої, вказує на великі генеративні можливості прикмети. |
