У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми дослідження феномену постмодерністської свободи, що виявляється у соціально-філософському та міждисциплінарно-семіотичному аналізі можливостей і вимірів її здійснення у світоглядній парадигмі сучасності. Проблематика сучасної свободи передбачає її розгляд у найбільш вагомих взаємопов’язаних сферах суспільно-громадянської життєдіяльності, а саме: інтелектуальній (науковій, філософській, методологічній); світоглядній (культурній, публічній (громадській), цивілізаційній); ідеологічній (політико-правовій, економічній, громадянській). Постмодерністська соціальна філософія розглядає свободу як умову і мету інструментально-функціонального дискурсу, що перебуває в активному інтелектуальному та ідеологічному обігах; конотує процесуальність різноманітних культурних та численних соціальних практик; виступає невід’ємною умовою експериментальних починань у кожному креативному акті. Свобода “стану духу” конотує трансформації людського буття як “соціокультурного тексту” (А. Карась) та самоздійснення особи у напрямках урізноманітнення її досвідів і практик, пов’язаних із самоідентифікацією та репрезентативністю. Тому автором запропоновано вважати її пріоритетною ознакою “відчування” сучасності, незалежно від її хронологічних меж. Базовою контекстуальною особливістю феномену свободи визнано його дискурсивно-ігрову семіолінгвістичну природу. Відповідно практики свободи чи насильства набувають панівного значення у дискурсах завдяки конкретним семіотичним настановам “режимів сигніфікації”. У дисертації обґрунтовано автентичну тяглість пріоритету свободи в інтелектуальному, духовному та соціальному житті Європи, що прояснена в історіософських (дискурсивна практика “набутої свободи”) та семіолінгвістичних (дискурсивна практика “обставинної свободи”) контекстах. Для досягнення інтерпретаційної повноти у розумінні постмодерністської свободи актуальною залишається філософська й культурно-художня спадщина т. зв. інспіраторів постмодернізму (серед них: Р. Декарта, І. Канта, Д. Дідро, Ш Бодлера, Л. фон Вітґенштайна, В. Беньяміна, Ґ. Башляра). Тісна взаємопов’язаність поступу філософської думки з культурними та ідейно-ідеологічними трансформаціями в Європі дає право говорити про дискурсивну практику “самовизначеної свободи”, яскраво прояснену в французькому постмодернізмі. Відзначено, що для французького постмодерністського дискурсу свободи, як складової європейського “статусу світогляду”, характерні унікальні конотаційні риси, які надають його контекстуальному здійсненню автономної виразності та водночас урізноманітнюють загальний “семіокультурний текст” цієї парадигми. До зазначених рис належать такі дискурсивні практики: а) локальний досвід французького семіо-простору характерний самобутнім переосмисленням тих світоглядних орієнтирів дискурсу сучасності, що асоціюються з репрезентацією влади у будь-якій формі; б) водночас репрезентація свободи ідентифікується передусім з такими вербальними й невербальними мовно-мисленнєвими знаками, символами й висловлюваннями, що інтенціонують розпізнавання неправдивості значень і концептів, які повноту існування набувають зі світоглядного контексту сприйняття; в) розпізнавання “неправдивості”, химерності, асоційовані з виявленням домінування, примусу, безсвідомої настанови на панування, поширюваної, зокрема, і на концепт та нарацію самоздійснення особи; г) неправдивість, домінування, панування функціонують у дискурсивних практиках у личині “симулякру”, що фактуально провокує симуляцію свободи (а також інтимності й приватності) натомість її безпосереднього здійснення; д) здійснення свободи відтак можливе лише у контексті повсякденного диференціювання “речей та слів” (М. Фуко, Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Бодріяр), на основі а-центричної нарації, що притаманна такому семіотичному “режиму сигніфікації”, який налаштований на денотацію відповідальної свободи у комунікативному людському просторі. Визнаючи за головні чотири виміри, що “леґітимують” життєву реальність людства (політичний [соціальний], публічний [громадський], громадянський та приватний), у дослідженні наголошено, що саме “постмодерністський” дискурс має помислений та практичний потенціал для радикальних культурних, соціальних, публічних та громадянських трансформацій у новітній історії ідей. У дисертації особливо заакцентовано, що: постмодернізм виконує роль міфологеми і є конструктивним концептом “постсучасності” (postmodernitй) як інтерактивної моделі світогляду, яка здійснюється у політичних, громадянських, культурних і соціальних вимірах дійсності; проблематика свободи залишається у центрі уваги постмодерністського дискурсу, однак її значення переважно інтерпретується на рівнях семіотичних пошуків, що мають “паратеоретичні” форми з виразною тенденційністю уникання метафізики, логоцентризму й світоглядного узагальнення; постмодерністська дискурсивна практика свободи постає як деконструкція тих світоглядних настанов, що (після Другої світової війни) приховано, “безсвідомо” пропонують практики тоталітаризму, репродукуючи метанаративні дискурси та інтенції на об’єктивність та правду, незалежну від людини, проте вона залишається в руслі європейського духовного спрямування. У дисертації встановлено, що французький дискурс постмодернізму є ціннісним осмисленням життєвої екзистенції та здійсненням її під “знаком свободи”. Обґрунтовано, що саме “французький стан духу” не лише констатує чи провокативно стимулює ознаки “радикалізованої” сучасності, а й стає альтернативною пропозицією стосовно дискурсивного подолання тоталізуючих “пасток” минулого та глобократичних “інквізицій” сьогодення у соціальних, наукових, філософських, мистецьких парадигмах сприйняття та у політичному, приватному і громадянському просторах. | 