Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Державне управління / Механізми державного управління


Мартиненко Василь Миколайович. Демократизація механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій : Дис... д-ра наук з держ. упр.: 25.00.02 / Національна академія державного управління при Президентові України ; Харківський регіональний ін-т державного управління. — Х., 2004. — 487арк. : рис. — Бібліогр.: арк. 395-419.



Анотація до роботи:

Мартиненко В.М. Демократизація механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.02 – механізми державного управління. – Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. – Харків, 2004.

У дисертації на основі емпіричних та теоретико-методологічних підходів до дослідження сутності суспільних трансформацій в умовах глобалізації проаналізовано концептуальні методологічні засади теорії державного управління, розкрито сутність і заборонно-дозвільний характер діяльності державної влади як джерела і рушійної сили формування й реалізації механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій. Доведено доцільність розробки нової дослідницької парадигми державного управління на основі демократизації його механізмів і об’єктивізації інституційних засад їх формування та розвитку як перспективного напряму наукового дослідження проблем теорії і практики державного управління в умовах розвитку демократії. Демократизація механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій на основі розвитку форм і методів суб’єкт-суб’єктної взаємодії між державою і суспільством розглядається як об’єктивна закономірність перехідного періоду від авторитарних форм і методів державного управління до демократичних, як запорука формування нової парадигми державного управління.

У контексті одержаних результатів теоретико-методологічного дослідження проаналізовано стан демократизації державної влади й управління в Україні, визначено напрями і методи демократизації механізмів державного управління, розроблено громадсько-політичну модель їх реалізації та визначено концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку українського суспільства.

Узагальнення одержаних результатів дисертаційного дослідження по-новому вирішує важливу науково-практичну проблему суперечливої суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою (владою) і суспільством (народом) в процесі демократичного державотворення. Здійснені на основі нових методологічних підходів до вирішення даної проблеми обґрунтування теоретико-методологічних засад формування нової дослідницької парадигми державного управління процесами суспільних трансформацій у транзитивному суспільстві в контексті його демократизації та розроблені на її основі концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку українського суспільства і системної моделі її послідовної реалізації дозволило сформулювати ряд значимих для розвитку теорії і практики державного управління наукових висновків та пропозицій.

1. Обґрунтування у контексті імперативів, що формують сучасні тенденції розвитку глобалізованого, інформатизованого і трансформованого світу соціально руйнівного характеру розвитку людської цивілізації з точки зору загострення глобальних біосоціодуховних проблем дозволило розглядати цивілізаційні соціальні досягнення не стільки як результат об’єктивного процесу суспільного розвитку, скільки як результат формування та розвитку процесів суспільних трансформацій, суб’єктивно зумовлених історично сформованими механізмами державного управління в межах існуючої його парадигми. Перспектива подальшого розвитку країн світу за заданим історією алгоритмом формування та розвитку процесів суспільних трансформацій така, що вони ведуть здебільшого до зростання соціального розриву між державою і суспільством і, врешті-решт, починають відігравати у взаємодії між ними не соціально цементуючу, а соціально руйнівну роль. Змінити даний алгоритм суспільного розвитку вбачається можливим за умов зближення держави з суспільством через створення інституційних умов для мотивованої активізації діяльності широких кіл громадськості, спрямованої на участь її в процесах як формування та реалізації державної політики, так і підготовки та прийняття управлінських рішень щодо її реалізації, а також здійснення громадського контролю за їх виконанням та аналізу державної політики в цілому, що в сукупності фактично й означає демократизацію механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій.

2. Розкриття трансформаційної сутності історично сформованої парадигми державного управління і ролі держави у формування та розвитку відповідних механізмів державного управління з об’єктивною необхідністю вимагає чіткого розмежування держави і суспільства, відповідно, як суб’єкта і об’єкта суспільних трансформацій. За своєю глибинною сутністю держава і суспільство ніколи не співпадали (хоч довгий час і ототожнювалися) і не співпадають. І якщо сутність держави як суб’єкта впродовж історії розвитку людської цивілізації мало в чому змінилася – вона як формувалася на засадах людського нерівноправ’я, так і продовжує на цих засадах розвиватися, захищаючи інтереси одних людей і попираючи інтереси інших, як знаходилася над суспільством, так і знаходиться над ним, як несла в собі умови інституційного розмежування людей на правителів і підлеглих, так і продовжує їх нести, як розвивала правову базу історично сформованих соціально-управлінських систем на основі суб’єкт-об’єктної людської взаємодії, так і продовжує розвивати, то глибинна сутність сучасного суспільства зазнала значних змін. Якщо в умовах формування першої форми держави – рабовласницької – переважна частина людей в ній була позбавлена будь-яких прав суб’єкта суспільної життєдіяльності, в сучасній державі усі її громадяни є де-юре рівноправними, отже, повноправними суб’єктами людської взаємодії. Розвиток суб’єкт-суб’єктних взаємовідносин між людьми як рівноправними громадянами значно ускладнює об’єкт державного управління – суспільство, оскільки воно набуває форм соціальної самоорганізації (сім’я, територіальна громада, громадська організація, асоціація, політична партія тощо). Розвиток цих форм як інститутів громадянського суспільства вступає у протидію з державою як владно-правовою (суб’єктивно зумовленою) формою організації суспільної життєдіяльності людей. Ця протидія є свідченням формування нової системи суб’єкт-суб’єктних взаємовідносин між державою (владою) і суспільством (громадськістю), а отже, нової парадигми державного управління.

За умов активної діяльності інститутів громадянського суспільства суб’єктами формування і розвитку механізмів державного управління рівною мірою виступають і держава, і суспільство: держава як владно структурована згори донизу система управління, що утворюється, діє й розвивається на основі нею ж розроблених, офіційних інституцій, які надають людській взаємодії в межах даної системи лінійного суб’єкт-об’єктного характеру, а сама система в силу цього стає, з одного боку, самоорганізовною і набуває ознак об’єктивності, а з іншого – такою, що суб’єктивно управляє суспільством у цілому; суспільство як структурована знизу вгору за ознаками соціальних потреб і інтересів соціально-управлінська система, що формується, діє і розвивається на основі як нелінійної суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії і сформованих нею неофіційних інституцій, так і лінійної суб’єкт-об’єктної залежності суспільства від держави, в силу чого воно (суспільство), з одного боку, стає об’єктивно зумовленою самоорганізовною системою, а з іншого – такою, що суб’єктивно управляється державою.

3. Застосування в науці державного управління інноваційних методологічних підходів до дослідження соціально-управлінських систем і механізмів державного управління, що еволюціонують в умовах розвитку демократії, дозволило обґрунтувати об’єктивно зумовлену необхідність зміни конфігурації трансформованої системи прямих і зворотних зв’язків між державою і суспільством: держава все більше втрачає властивості абсолютного суб’єкта прямого впливу на суспільство і, відповідно до цієї втрати, набуває властивостей об’єкта; суспільство, навпаки, – все більше втрачає властивості абсолютного об’єкта впливу з боку держави і, відповідно до цієї втрати, набуває властивостей активного суб’єкта зворотного впливу на державу. Такі зміни характеризують входження держави і суспільства у біфуркаційний період їх суб’єкт-суб’єктної взаємодії. Урівноваження держави і суспільства з точки зору їх функціональних властивостей як суб’єктів взаємного впливу свідчить про досягнення точки біфуркацій, за якою або настає період демократичного розвитку громадянського суспільства, або держава повертається до авторитарних форм і методів правління. Усе залежить від того, яким інституціям буде віддаватись перевага в організації суспільної життєдіяльності громадян – офіційним (державним) чи неофіційним (громадським, суспільним). Пріоритетність офіційних інституцій консервує суб’єкт-об’єктні відносини між державою і суспільством, неофіційних – надає їм суб’єкт-суб’єктного характеру і стимулює до розвитку процеси соціальної самоорганізації громадян.

Отже, перехід від авторитарної форми державного правління до демократичної може здійснюватися за двома алгоритмами: 1) консервативний (стримуючий) – базується на авторитарних принципах суб’єкт-об’єктної людської взаємодії (залежності) і характеризується повільними поступками держави перед суспільством; 2) інноваційний (випереджаючий) – базується на демократичних принципах суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії і характеризується різким натиском створеної на цій основі системи місцевого самоврядування на державу, яка в силу цього втрачає свою авторитарну силу, а згодом і взагалі перетворюється в правовий інструмент управління в руках суспільства. Перший шлях довший, супроводжується поглибленням суспільних трансформацій і не дає гарантій переходу до демократичної держави. Другий – історично коротший, якісно відмінний, супроводжується принципово іншим підходом до державного будівництва, характеризується розвитком місцевої демократії, яка виступає гарантією формування та розвитку демократичної держави і громадянського суспільства в цілому. Цей шлях дозволяє країні спрацювати “на випередження” і набути ні з чим незрівнянної синергетичної сили – соціального капіталу як рушійного потенціалу громадянського суспільства.

4. Обґрунтування парадигмальної природи формування та розвитку соціально-управлінських систем та їх парадоксального характеру показало, що сучасні механізми державного управління, розроблені в межах і на теоретико-методологічних засадах історично сформованої його парадигми, не здатні зняти суперечливий характер суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою і суспільством. Джерелом суперечливості такої взаємодії є те, що суб’єктивно зумовлена (отже, штучно створена) державно-управлінська система управляє (а отже, насильно підкорює собі) об’єктивно зумовленою (природною) соціально-самоорганізовною системою – суспільством. З точки зору теорії державного управління прямий вплив держави на суспільство виступає як вплив суб’єктивного фактора суспільного розвитку на об’єктивний, хоч в реальному житті впродовж тривалих історичних періодів все відбувається з точністю до навпаки: об’єктивні фактори саморозвитку суспільства завжди впливали на суб’єктивні фактори державного управління і змушували їх іти на поступки. Це дає нам підстави розглядати розвиток суб’єктивно зумовлених механізмів державного управління як реакцію суб’єктивних факторів суспільного розвитку на об’єктивні суспільні процеси, що відбуваються в суспільстві. Отже, ця реакція характеризує зворотний (а не прямий) зв’язок між суб’єктивним і об’єктивним – державою і суспільством. Те, що теорія державного управління розглядає вплив держави на суспільство як прямий зв’язок, а суспільства на державу – зворотний, надає цій взаємодії не лише суперечливого, а й парадоксального характеру.

Парадоксальність суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою і суспільством свідчить про парадигмальну невідповідність сформованої на основі історичної практики теорії державного управління імперативам сучасного суспільного розвитку. Якщо суспільство як об’єкт слугує державі – своєму суб’єкту, то не виникає ніяких парадоксів і на цьому ґрунтується історична практика формування і розвитку людської цивілізації. Але коли суспільство почало самоорганізовуватися на основі суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії вільних громадян держави (ці процеси бурхливо активізувалися після відміни рабства і кріпосного права) – вони (громадяни) починають слугувати самі собі і сформованому ними суспільству. Історично сформовані і діючі за таких умов механізми державного управління перетворюються в суб’єктивно зумовлений гальмуючий фактор суспільного розвитку вільних і рівноправних громадян, що веде до загострення суперечностей між державою (владою) і суспільством (народом). Сутність цих суперечностей полягає в тому, що держава, з одного боку, має сприяти розвитку процесів соціальної самоорганізації її громадян як вільних і рівноправних суб’єктів людської взаємодії і, тим самим, слугувати їхнім інтересам, з іншого, – вона своєю суб’єктивно зумовленою управлінською діяльністю, що базується на офіційних інституціях історичного минулого обмежує розвиток самоорганізовних соціальних процесів і систем, руйнуючи, тим самим, їхню самоорганізовну сутність і трансформуючи їх у соціально-управлінські системи, де держава продовжує відігравати провідну роль в організації суспільної життєдіяльності людей.

5. Вирішити суперечності суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою (владою) і суспільством (народом) і позбавити їх парадоксальності означає поміняти місцями суб’єкт і об’єкт: суспільство як об’єктивно зумовлена розвитком суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії соціально-самоорганізовна система управляє (отже, підкорює собі) суб’єктивно зумовленою державно-управлінською системою, змушуючи її діяти в суспільних інтересах. Суспільство стає суб’єктом процесів власної самоорганізації, використовуючи для цього державу як інструмент, що забезпечує розвиток цих процесів необхідними інституційними умовами. Так має бути в ідеалі, і прагнучи цього, практика суспільного розвитку потребує розробки принципово іншої парадигми державного управління на принципово інших теоретико-методологічних засадах формування алгоритму розвитку альтернативних, відносно системи державного управління, соціально-управлінських систем у формі суб’єктів громадянського суспільства, які активно будуть впливати на формування і розвиток механізмів державного управління.

Розробка алгоритму абстрактно-логічних моделей розвитку альтернативних соціально-управлінських систем і порівняльний аналіз їхніх прямих і зворотних зв’язків дозволили довести, що між ідеальними формами авторитарної і демократичної системи державної влади й управління існує багато перехідних авторитарно-демократичних форм і механізмів їх реалізації. Одні перехідні форми, які інституційно міцно прив’язані до авторитарних систем минулого, базуються на історично сформованій парадигмі державного управління і спрямовують його теорію і практику шляхом розвитку демократії згори донизу за ознаками соціальної стратифікації. Інші перехідні форми від авторитарної до демократичної системи державної влади й управління і механізмів їх реалізації, які спрямовані в демократичне майбутнє, потребують формування нової наукової парадигми державного управління, яка сприятиме розвитку демократії шляхом соціальної самоорганізації населення знизу вгору за ознаками соціальної ідентифікації самоврядних соціально-управлінських систем як суб’єктів формування і розвитку громадянського суспільства.

Еволюційність перехідного етапу, що характеризується неминучістю парадигмальних змін в теорії державного управління, забезпечуються формуванням і розвитком процесів демократизації механізмів державного управління. Ці процеси сьогодні мають бути об’єктом пильної уваги як з точки зору науки, так і практики державного управління.

6. Пошук алгоритмів формування та розвитку прямих і зворотних зв’язків між людиною, суспільством та державою для розробки інституційних заходів, спрямованих на демократизацію механізмів державного управління спричинив виокремлення державної політики, державного управління і аналізу державної політики в систему логічно поєднаних блоків державно-управлінської діяльності як цілісний об’єкт демократизації механізмів державного управління.

7. Обґрунтування нетрадиційних теоретико-методологічних підходів до формування нової дослідницької парадигми державного управління в умовах демократії дозволило в контексті загальноцивілізаційного розвитку розробити концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку державності і держави та системну модель послідовного переходу від авторитарно організованих (суб’єкт-об’єктних) до демократично самоорганізовних (суб’єкт-суб’єктних) соціально-управлінських систем. Ця модель базується на системній демократизації механізмів державного управління, тобто дієвій участі громадськості в процесах вироблення державної політики, здійснення аналізу її практичної реалізації та формування демократичних форм і методів державного управління суспільною життєдіяльністю людей.

8. Зроблений у контексті даного дослідження аналіз сучасного стану демократизації механізмів державного управління в Україні дозволив розробити концептуальні засади інноваційної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства (демократичної держави) в Україні. Ці засади задають розвитку теорії і практики державного будівництва й управління в Україні принципово новий алгоритм: демократична держава формується й розвивається на основі розвитку об’єктивно зумовлених (природних) соціально-самоорганізовних (сімей) і соціально-самоврядних (територіальних громад) систем. Перехід від авторитарних форм правління до демократичних – це перехід від не природних (деформованих, а отже, трансформованих, штучно створених) до природних форм суспільного розвитку (по суті, повернення до них), який характеризується системним здійсненням процесів суспільних ретрансформацій в усіх сферах суспільної життєдіяльності людей.

9. Проведення системних ретрансформаційних змін, пов’язаних з переходом від авторитарно організованих (суб’єкт-об’єктних) до демократично самоорганізовних (суб’єкт-суб’єктних) соціально-управлінських систем і механізмів їх реалізації на різних рівнях діючих в Україні систем державного управління та місцевого самоврядування потребує відповідної політичної волі у вищого керівництва держави до здійснення таких ретрансформацій. За умов наявності такої політичної волі і фахового наукового та громадського супроводу її реалізації механізм здійснення суспільних ретрансформацій знайшов своє втілення у запропонованій громадсько-політичній моделі демократизації механізмів державного управління процесами суспільних ретрансформацій. Основною вимогою такої моделі є політично узгоджена між вищими державними органами (посадовими особами держави) і легітимізована Всенародним референдумом Національна стратегія формування та розвитку громадянського суспільства в Україні, яка після затвердження Верховною Радою України набуває сили закону і є обов’язковою до виконання усіма органами державної влади й управління, включаючи місцеве самоврядування.

10. Розроблення громадсько-політичної моделі демократизації механізмів державного управління, концептуальних засад інноваційної стратегії демократичного розвитку та системного механізму її реалізації зумовлена необхідністю виконання водночас і суспільством (громадськістю), і державою (владою) своїх контролюючих функцій щодо реалізації всенародно схваленої і законодавчо закріпленої Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні. Очевидно, такий контроль має здійснюватись відповідним (державно-громадським) інститутом, який би при цьому не лише контролював даний процес, а й приймав активну дієву участь в управлінні ним. Такий інститут пропонується створити в системі державної адміністрації у формі Національного агентства соціального партнерства та державно-громадського контролінгу, організаційно-функціональна структура якого утворюється і діє знизу вгору – територіальна громада, регіон (район, область, край), держава, і є водночас підзвітною громадськості на місцевому та регіональному рівнях і Прем’єр-міністрові України на рівні держави. Даний інститут дає можливість контролювати діяльність чиновників на всіх рівнях системи державного управління як з боку держави (згори), так і з боку громадськості (знизу), що відповідає внутрішній природі суб’єкт-суб’єктної взаємодії між державою і суспільством в умовах демократизації механізмів державного управління.

11. Розроблення і реалізація Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні шляхом впровадження громадсько-політичної моделі демократизації механізмів державного управління дозволить Україні здійснити якісний прорив у розвитку демократичних інститутів, що дасть значно більший соціальний ефект і поштовх для подальшого соціально-економічного зростання, аніж суто технічний чи економічний розвиток країни. Це той інноваційний напрям розвитку України, який дозволить не лише наблизитися до соціальних стандартів передових країн світу так званої “розвинутої демократії”, а й спрацювати “на якісне випередження”, обійти їх і задати світовому співтовариству новий алгоритм демократичного розвитку. Це той інноваційний соціотехнологічний проект, який має замінити західний і східний проекти, що переживають нині глибоку системну ідеологічну кризу і потребують зміни ціннісних орієнтацій. Реалізувати цей проект – історична місія України – держави ХХІ демократично спрямованого століття суспільних ретрансформацій.

Публікації автора:

Монографії

1. Мартиненко В.М. Державне управління: шлях до нової парадигми (теорія та методологія): [Моногр.]. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2003. – 220 с.

2. Мартиненко В.М. Інноваційна стратегія демократичного розвитку України: від місцевої демократії до демократичної держави: [Моногр.]. – Х.: Константа, 2004. – 231 с.

Статті в наукових фахових виданнях

3. Мартиненко В.М. Трансформація суспільства як природно-історичний процес і результат державного управління // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: УАДУ (ХФ), 2000. – № 1 (6). – С. 50 – 57.

4. Мартиненко В.М. До питання про концептуальну визначеність сучасних трансформаційних процесів у системі державного управління // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: УАДУ (ХФ), 2000. – № 3(8). – С. 39 – 46.

5. Мартиненко В.М. Про деякі моделі державного управління процесами економічних трансформацій // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Одеса: УАДУ (ОФ), 2000. – Вип. 4. – С. 245 – 252.

6. Мартиненко В.М. Контролінг як концепція інформації управління в системі державної адміністрації // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: УАДУ (ХФ), 2001. – № 1 (9). – С. 144 – 150.

7. Мартиненко В.М. Суспільний контролінг соціально-економічних трансформацій як інструмент формування громадянського суспільства // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України: Державне управління та місцеве самоврядування / За заг. ред. Г.І. Мостового. – Х.: УАДУ (ХФ), 2001. – В 6 ч. – Ч. 1. – С. 22-23.

8. Мартиненко В.М. Соціальні наслідки загострення глобальних проблем // Вісник УАДУ. – 2001. – № 4. – С. 134 –1 39.

9. Мартиненко В.М. Роль інформації в управлінні процесами соціально-економічних трансформацій: методологічній аспект // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Одеса: УАДУ (ОФ), Оптімум, 2001.– Вип.7.– С. 199 – 208.

10. Мартиненко В.М. Політична модель управління процесами соціально-економічних трансформацій у транзитивному суспільстві // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: УАДУ (ХФ), 2001. – № 2 (10). – С. 52 – 62.

11. Мартиненко В.М. Процес реформування державного управління: цілі, предмет та способи організації // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ, 2001. – № 3 (11). – С. 37 – 42.

12. Мартиненко В.М. Інституційні зміни як рушійна сила розвитку наукової парадигми соціального управління // Вісник УАДУ.– К.: Вид-во УАДУ, 2002.– №1.– С. 298 – 302.

13. Мартиненко В.М. Соціальні системи: формування, розвиток, управління // Вісник УАДУ. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – № 2. – С. 29 – 33.

14. Мартиненко В.М. Аналіз політики як демократичний інструмент державного управління соціально-економічними процесами // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ, 2002. – №1 (12). – С. 12 – 17.

15. Мартиненко В.М. Теоретико-методологічні засади формування системи прямих і зворотних зв’язків між суспільством і державою // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2002. – № 3 (14). – С. 59 – 66.

16. Мартиненко В.М. Державне управління в контексті системної парадигми // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць: – Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2003. – № 2 (16). – Ч. І. – С. 54 – 57.

17. Мартиненко В.М. Еволюція демократії: формальний і реалістичний підходи // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2003. – №3 (18). – С. 31 – 37.

18. Мартиненко В.М. Про суперечності моделі формування та реалізації системи державної влади і управління в Україні // Вісник НАДУ.– К.: Вид-во НАДУ, 2003.– №4. – С. 43 – 48.

19. Мартиненко В.М. Структурно-логічна модель формування та реалізації системи державної влади і управління // Вісник НАДУ. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – № 1. – С. 42 – 47.

20. Мартиненко В.М. Державно-громадський контролінг як метод демократизації державного управління // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2004. – № 2 (21). – С. 124 – 129.

21. Мартиненко В.М. Перехід від ієрархії до синархії – шлях до природно обумовленої парадигми соціально-управлінських систем // Збірник наукових праць Національної академії державного управління при Президентові України. – Вип. 2. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – № 2. – С. 577 – 585.

22. Мартиненко В.М., Синявіна М.В. Внутрішньосистемні суперечності розробки стратегії розвитку регіонів в Україні // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України: Державне управління та місцеве самоврядування / За заг. ред. Г.І. Мостового, Г.С. Одінцової. – Х.: ХарРІ УАДУ, 2001. – Вип. 2: У 6 ч. – Ч. 2. – С. 44 – 47. – Особистий внесок автора: обґрунтовано суперечливий характер взаємодії систем державного управління і місцевого самоврядування.

23. Мартиненко В.М., Шевердін М.А. Закономірності інституційного розвитку демократичного характеру державності // Вісн. Нац. ун-ту внутрішніх справ. – Вип. 14. – Х., 2001. – С. 184–189. – Особистий внесок автора: виявлені закономірності інституційного розвитку демократичного характеру державності.

Статті в інших виданнях та тези доповідей

24. Мартиненко В.М. Оптимізація інституціональних трансформацій відносин власності як системоутворюючого алгоритму // Технічний прогрес та ефективність виробництва: Зб. наук. праць. – Х., 2000. – Вип. 122. – У 4 ч. – Ч. 2. – С. 47 – 50.

25. Мартиненко В.М. Проблеми державного управління соціально-економічними процесами в депресивних регіонах // Удосконалення механізму державного управління зайнятістю населення та особливості його застосування в депресивних регіонах: Матеріали наук.-практ. конф., 27 грудня 2000 р. – Х.: УАДУ (ХФ), 2000. – С. 106 – 109.

26. Мартиненко В.М. Про необхідність державного управління процесами трансформації відносин власності на селі // Проблеми економіки агропромислового комплексу і формування його кадрового потенціалу: [Кол. моногр.]: У 2 т. / За ред. П.Т. Саблука, В.Я. Амбросова, Г.Є. Мазнєва.– К.: ІАЕ, 2000. – Т.1. – С. 79 – 85.

27. Мартиненко В.М. Гносеологічні проблеми трансформації системи державного управління // Стратегія економічного розвитку регіонів в умовах адміністративної реформи в Україні: Зб. наук. праць. – Х.: УАДУ (ХФ), 2000. – С. 71 – 73.

28. Мартиненко В.М. Організація Служби контролінгу в системі державної адміністрації як необхідна передумова формування громадянського суспільства в Україні // Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали наук.-практ. конф. / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – С. 124 – 128.

29. Мартиненко В.М. Транзитивне суспільство і специфіка інституційних трансформацій у ньому // Шляхи формування громадянського суспільства в Україні. Забезпечення прав людини на свободу слова та інформацію (за матеріалами засідання “круглого столу”, проведеного 11 квітня 2001 р. в м. Харкові). – Х.: УАДУ (ХФ), 2001. – С. 129 – 134.

30. Мартиненко В.М. Глобальні проблеми трансформації суспільства і їх вплив на формування нової парадигми управлінських систем // Сучасні проблеми гуманізації та гармонізації управління: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конференції / Харк. нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна, Укр.інж.-пед. академія. – Х., 2000. – С. 47.

31. Мартиненко В.М. Місцеве самоврядування як рушійна сила трансформацій // Регіональна політика в Україні: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 24-25 травня 2000 р. – Х.: УАДУ (ХФ), 2000. – С. 90 – 93.

32. Мартиненко В.М. Соціальне партнерство як метод управління процесами соціально-економічних трансформацій на селі // Проблеми ефективного функціонування АПК в умовах нових форм власності та господарювання: [Кол. моногр.]: У 2 т. / За ред. П.Т. Саблука, В.Я. Амбросова, Г.Є. Мазнєва. – К.: ІАЕ, 2001. – Т. 1. – С. 146-147.

33. Мартиненко В.М. Формалізація бюджетного процесу в контексті адміністративної реформи в Україні // Теорія та практика державного управління. – Вип. 1: Бюджет та фінансовий контроль у державному будівництві: Матеріали наук.-практ. конф., 27 листопада 2002 р. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2004. – С. 163 – 165.

34. Мартиненко В.М. Демократизація суспільства для влади: засіб чи мета подальшого розвитку країни // Політична реформа як засіб демократизації українського суспільства: Матеріали наук.-практ. конф., 18 квітня 2003 р. – Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2003. – С. 84 – 87.

35. Мартиненко В.М. Демокоратизація державного управління як необхідна передумова реалізації інноваційної моделі інституційного розвитку українського суспільства // Інституційні перетворення як передумова ефективного використання ресурсного потенціалу регіону: Матеріали щорічної загальноінститутської наук.-практ. конф., 24 квітня 2003 р. – Одеса: ОРІДУ УАДУ, 2003. – С. 380 – 388.

36. Мартиненко В.М. Державно-громадський контроль – прояв зрілості громадянського суспільства // Теорія та практика державного управління. – Вип. 7: Бюджет та фінансовий контроль у державному управлінні: Матеріали наук.-практ. конф., 27 листопада 2003 р. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр2, 2004. – С. 40 – 42.

37. Мартиненко В.М., Куц Ю.О. Можливості Європейського Союзу в підтримці реформ в Україні // Вплив глобалізації на формування та розвиток зовнішньоекономічних зв’язків України: Зб. матеріалів V Міжнар. наук.-практ. конф., 30 травня 2002 р. – К.: УАЗТ, 2002. – С. 170 – 172. – Особистий внесок автора: проаналізовано тенденції розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України в контексті глобалізації.

38. Мартиненко В.М., Синявіна М.В. Інституційні зміни в регіональному управлінні як джерело і фактор його раціональності й ефективності // Інституційні перетворення як передумова ефективного використання ресурсного потенціалу регіону: Матеріали щорічної загальноінститутської наук.-практ. конф., 24 квітня 2003 р. – Одеса: ОРІДУ УАДУ, 2003. – С. 388 –392. – Особистий внесок автора: обґрунтовано необхідність проведення інституційних змін на регіональному рівні державного управління.