Диссертации и авторефераты Украины
Перейти на каталог
Каталог авторефератов

Я ищу:
Диссертация / Автореферат

По вопросу доставки диссертации по этой теме пишите на электронный адрес: info@disser.com.ua
Тема автореферата диссертации: Селянські повстання в Правобережній частині УСРР у 1921-1923 рр. (на матеріалах петлюрівського руху) 2000 года.
Источник: Дис... канд. іст. наук. 07.00.01 / Павло Анатолійович Стегній; Кременчуцький держ. політехнічний ін-т. — Кременчук, 2000
Аннотация:

Текст работы:



2.3. План загального повстання в УСРР



При розробці плану загального повстання в УСРР в 1921 р. ППШтаб активно використовував план повстання на Правобережній Україні від 27 вересня 1920 р. Як і тоді, головним організаційними принципом залишалося поєднання дій регулярної Армії УНР та партизанських загонів. Але цього разу планувалося спільне одночасне повстання, сигналом до початку якого повинен був стати наступ Армії УНР з території Польщі і Румунії. До цього часу повстанські організації повинні були накопичувати сили та утримуватись від великих акцій.

Як і в попередньому плані, єдині повстанські сили мали два головних елементи: повстанський і партизанський. Повстанкоми повинні були виконувати функції цивільної повстанської влади, а партизанські загони підпорядкованої їй військової. Керівниками повстанських організацій були переважно політичні лідери, а партизанських загонів - військові. Обєднувала їх в єдине ціле централізована система командуючих повстанськими групами та районами, верхівкою якої були Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет (пізніше, напевно, Козача Рада), ППШтаб при Головній команді військ УНР, Уряд УНР і Головний Отаман. Офіційно у всій системі повинна була домінувати політична, цивільна влада, але фактично повстанською справою керували військові. Така ситуація склалася як за кордоном, на найвищому рівні, так і у на терені УСРР, де в багатьох випадках партизанський отаман і його штаб перебирали на себе функції повстанкому.

На першому етапі повстанці повинні були вести активну підготовчу роботу: проводити агітацію; створювати нові повстанські організації та зміцнювати вже існуючі; налагоджувати звязок між організаціями всіх рівнів; руйнувати господарські і радянські органи: Ради різних рівнів, Чека, міліцію, комнезами, комсомол, військово-адміністративну систему стягнення продрозкладки і продподатку, залізниці, телеграф, телефон тощо.

Під час підготовки та самого повстання Армія УНР була керівною ланкою повстанських сил, її кадровим ядром. На підготовчому етапі в УСРР висилалися групи старшин та невеликі відділи, які організовували повстанську роботу на місцях та формували з місцевого населення партизанські загони. Під час рейду в Українську Повстанську Армію повинні були влитися всі партизанські загони. Головне завдання армії - зміцнити, опанувати партизанську стихію, перетворити її у регулярні сили.

За новим планом значно збільшилася територія, охоплена повстанською працею. Якщо раніше вона розповсюджувалася тільки на Правобережжя, то тепер на всю Радянську Україну. Як і раніше, територія поділялась на повстанські групи, райони, полкові, сотенні та курінні ділянки. Вся Україна була розділена на 5 повстанських груп та 22 повстанських районів Армії УНР, організація групи була подібна до організації дивізії, організація району - до організації бригади. В складі однієї повстанської групи було від 3 до 5 повстанських районів. Перші десять повстанських районів і дві групи - північна та південна - так і залишились на Правобережжі, правда, межі районів та їх нумерація дещо змінилися. Як і раніше, на Правобережжі зосереджувалися головні сили [16, арк.3-4].

Командири груп підлягали безпосередньо Ю. Тютюннику, начальники районів - командирам груп. Командири груп та начальники районів призначалися Головним Отаманом за поданням ППШтабу. Все командування аж до сотенних командирів було покладено виключно на старшин армії УНР. Як командир групи, так і начальник району мав всю повноту військової і цивільної влади на дорученій йому території. Для осягнення своїх завдань вони створювали відповідні штаби, більшість з яких знаходилась на терені УСРР [16, арк.3-4]. Всі повстанські керівники і активні повстанці, знаходились на обліку як на дійсній службі УНР. Всі вони були відповідальними перед законами УНР за свої вчинки [72, арк.58-59].

Одним з головних напрямків повстанської праці було створення повстанських організацій, перш за все повстанкомів всіх рівнів, які були підпільними органами влади УНР. На своєрідний повстанський уряд перетворювався ВЦПК. Багато місцевостей, як, наприклад, Холодний Яр, взагалі повністю контролювалося повстанкомами. В багатьох районах голови рад і комнезамів або самі були повстанцями, або із страху дослухались більше до повстанців, ніж до більшовиків. Під час загального повстання повстанкоми повинні були перетворитися на офіційні органи повстанської влади УНР.

Загальна схема організації повстанкомів була такою: кожне село повинно було висунути повстанком із двох людей (“сільські двійки”), що виділяли із себе “волосні трійки”, трійки створювали “повітові п'ятірки”, губернський же повстанком утворювався з представників від кожного повіту по одній людині. Губернські повстанкоми утворювали обласні, причому вся Україна розбита на десять областей. Всі обласні повстанкоми тримали зв'язок із ВЦПК.

Повстанський організатор, що приїжджав як агент ППШтабу у вказаний йому район, повинен був відправлятися до місця свого постійного проживання, де він знав селянство і користувався популярністю. Тут він організовував повстанком, спочатку сільський, котрому ставилося в обовязок звязатися безпосередньо з іншими селами, і, притримуючись міліційних розмежувань, виділити з себе районні повстанкоми. Потім організовувалися повітові і губернські повстанкоми. Якщо ж організатор заставав на своїй території вже існуючі повстанкоми і партизанські загони, то повинен був обєднати і організувати їх роботу. По змозі він мав залучати до спільної праці організації іншої політичної орієнтації: українських націонал-комуністів (боротьбистів і укапістів), савінковські, гетьманські, махновські тощо. Підготувавши грунт і організувавши селянські маси, уповноважений повинен був зайняти вичікувальне положення до одержання наказу про одночасне підняття повстання на території всієї України.

Одним з найголовніших напрямків роботи повстанкомів була широкомасштабна агітація. Її програма-максимум - підняти більшість населення на боротьбу проти більшовиків, програма-мінімум - створити сприятливий грунт для повернення Уряду УНР у Велику Україну. Повстанкоми підтримували антибільшовицькі настрої, спрямували стихійне обурення у русло організованої боротьби, загострювали увагу на антиселянському, антиукраїнському характері нової влади. Потребували агітації і деякі партизанські загони, дії яких нерідко мали більш кримінальне, ніж повстанське, національно свідоме спрямування.

Надзвичайно важливе завдання агітації - максимально ослабити військову силу більшовиків. Великі зусилля були покладені для зриву мобілізації в Червону Армію та організації дезертирів у партизанські загони. Особлива увага приділялася агітації серед рядового і командного складу Червоної Армії. Щоб утворити серед червоного командування і військ паніку, рекомендувалося широко використовувати відомості про поразки більшовиків. Агітація мала найрізноманітніші форми: через особисте спілкування, найчастіше через друковані відозви, збори, мітинги та дії партизанських загонів [72, арк.58-59].

Одна з найважливіших функцій повстанкомів - збирання відомостей про загальне положення в Україні та про більшовицькі сили, перш за все, про дислокацію, озброєння, чисельність, матеріальне забезпечення частин Червоної Армії. Повстанкоми повинні були своєчасно передавати ці відомості у ППШтаб.

В загальних питаннях свою працю повстанкоми повинні були здійснювати на підставі програми та законів існуючого Уряду УНР. В питаннях, що стосувалися суто повстанської діяльності, вони керувалися розпорядженнями ВЦПК, інструкціями ППШтабу та штабів повстанських груп. Так, Начальник Цивільного Управління при Південній Групі розробив цілий пакет дуже докладних інструкцій для трьох фаз повстанської роботи: підготовки повстання, самого повстання, та перших часів після його перемоги, для представників цивільної повстанської влади всіх рівнів: Начальників Цивільного управління при повстанському районі (дивізії), Начальників повіту, Начальників волостей і Старост - на селі [16, арк.80-87]. Повстанкоми повинні були підтримувати в контрольованих ними районах самий суворий порядок, зберігаючи життя і майно всякого громадянина УНР. Погроми й грабіжництва суворо заборонялися [72, арк.56-57].

Повстанкоми створювали матеріальну базу діяльності партизанських загонів. Вони були, так би мовити, їх тилом. Повстанкоми самі безпосередньо були джерелом переважно керівних кадрів для повстанських загонів, а через агітацію і мобілізацію, поповнювали їх рядовим складом.

Підготоване агітацією і організоване повстанкомами населення переховувало і лікувало поранених, постачало партизанів харчами, кіньми, зброєю, одягом, ліками тощо. З місцевих повстанців партизанські ватажки створювали для себе розгалужену систему інформаторів, розвідки та звязку. В разі потреби партизанські загони розсіювались серед населення. В багатьох загонах частина особистого складу взагалі перебувала по домівках і збиралась тільки під час великих операцій. Так, зненацька для більшовиків, то тут, то там виникали великі партизанські загони, що в після нападу, або в разі небезпеки безслідно зникали. Взимку більшість козаків розходилась по домівках.

Взагалі існувало, так би мовити, кілька “ешелонів” повстанських сил: 1) активно діючі повстанці; 2) ті, що збиралися для великих операцій; 3) ті, що потенційно могли приєднатися до активних повстанців, але утримувалися з різних причин; 4) ті, що приєдналися б під час великих повстань та наступу Армії УНР. Найбільш цінний елемент серед них - кадрові військові, досвідчені повстанці і козаки. Селяни не складали поважної сили, бо при перших боях найчастіше перетворювалися на неорганізовану юрбу.

Перед партизанськими загонами стояли різноманітні завдання: здійснювати терор найважливіших адміністративних пунктів, нападати на вузлові залізничні станції, підривати водоймові станції, руйнувати шляхи, депо, знищувати відділи Червоної Армії та розпорошувати їх сили [121, С.309-316]. Партизанські загони знищували господарчі органи, перш за все, хлібозаготівельні. Вони нищили або тероризували військові та комуністичні організації та агентів влади: комісарів, агітаторів, чекістів.

Партизанські загони виникали різним шляхом. Серед них можна виділити: 1) відділи Армії УНР, що залишились після відходу її за Збруч для партизанської роботи; 2) відділи, що в 1919-1920 рр. виникли як повстанські, приєдналися до армії УНР, але при її відході залишилися; 3) відділи, що приходили з території Польщі і Румунії, формувалися з старшин і козаків інтернованої армії УНР та місцевого повстанського елементу; 4) партизанські загони, що діяли ще з часів протигетьманського повстання і Директорії; їх керівниками були переважно колишні офіцери царської армії або сільська інтелігенція; вони мали дуже різнобарвну політичну орієнтацію, але в 1921 р. вже переважно симпатизували до УНР; 5) відділи, створені в кінці 1920 р. по плану повстання на Правобережній Україні; 6) нові загони, створені старшинами Армії УНР з місцевого населення і дезертирів; 7) відділи, що виникли під час стихійних селянських повстань; 8) відділи Червоної Армії, що перейшли на бік повстанців; серед них багато галицьких січових стрільців, кубанських та донських козаків; 9) уламки колишніх регулярних частин: Дніпровської дивізії отамана Зеленого, армій Григорєва, Махно та інших; 10) загони, що виникли на основі організацій Вільного Козацтва. Тобто, так чи інакше, майже всі партизанські загони були повязані з українськими національними мілітарними формуваннями.

За планом однією з головних складових повстанських сил була Армія УНР, в складі якої були: 1-ша Запорізька дивізія, командуючий ген. Вовк; 2-га Волинська дивізія, командуючий ген.-хор. Загродський; 3-я Залізна дивізія - командуючий ген. Удовиченко; 4-та Київська дивізія - командуючий ген. Олександрів; 5-та Херсонська дивізія у склад якої з серпня входила розформована кулеметна дивізія, охорона Головного Отамана і жандармський курінь, командуючий полк. Пузицький; 6-та Січова дивізія, командуючий ген. Безручко. Окрему кінну дивізію очолював ген. Омельянович-Павленко, Юнацьку школу ген. Шаповал [83, арк.195]. Для повстання і рейду, потрібно було перетворити інтерновану армію на реальну бойову силу, перш за все, належно одягти і озброїти її, вирішити питання з харчуванням, кіньми та боєприпасами. Уряд УНР не мав власних джерел фінансування, тому в цьому питанні залежав від зовнішньої допомоги і, перш за все, від позиції урядів Польщі та Румунії, що як колишні союзники могли, принаймні, повернути Армії УНР те, що відібрали при інтернуванні.


Отже, під впливом політики більшовиків в УСРР в кінці 1920 на початку 1921 років набував нової сили повстанський рух, рушійною силою якого було селянство, а керівною ланкою - інтелігенція. Ядро по-різному в політичному відношенні зорієнтованих повстанських сил сформувалося в 1918-1920 рр. В 1921-1923 рр. більшість повстанців зайняла антибільшовицьку позицію і почала гуртуватися навколо центральних повстанських органів УНР. На відміну від попередніх років, селяни чітко визначились, що їх боротьба за соціально-економічні права нерозривно повязана з боротьбою за національне визволення.

Багато організацій намагалося організувати стихійний український повстанський рух, певні успіхи у певних регіонах УСРР мали анархістько-махновські групи, савінковські та врангелівські організації. Але, враховуючи чітко визначені національно-визвольні цілі повстанського руху, тільки Уряд УНР користувався найбільшою підтримкою серед повстанців, особливо на Правобережжі.

Уряд УНР намагався обєднати повстанські сили всієї Великої України і спрямувати їх в єдине русло боротьби за УНР. Підготовка повстання здійснювалася у кількох напрямках. С. Петлюра розгорнув діяльність у напрямку зовнішньо і внутрішньополітичної підготовки повстання. Уряд УНР шукав матеріальні засоби, створював протибільшовицьку коаліцію, намагався зацікавити повстанською справою уряди європейських країн, перш за все Англії, Франції, Польщі і Румунії.

Створювалися центральні повстанські установи, чільне місце серед яких зайняли особиста повстанська мережа С. Петлюри, очолювана Чеботарівом, та ППШтаб, на чолі з Ю. Тютюнником. Своєрідне місце в цій системі займала УВО Є. Коновальця.

З початку 1921 р. почалася активна розбудова ППШтабу, який, після сформування, розвинув різнобічну і активну діяльність по створенню і обєднанню повстанських організацій на терені УСРР, формуванню керівної структури повстанських сил, перетворенню партизанських загонів на регулярні частини Армії УНР [443]. Головним елементом цивільної повстанської влади повинна була стати система повстанських комітетів різних рівнів: сільського, волосного, повітового, губернського, яку очолювали спочатку Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет, а згодом, очевидно, Козача Рада. Діяльність ППШтабу мала і негативні моменти, особливо відсутність достатньої конспірації, що перетворила штаб на найвразливіше місце повстанських сил. Це привело до ліквідації частини повстанських організацій в УСРР. Негативно позначилися на роботі штабу недоліки кадрової політики Тютюнника та його політичні амбіції.

Однією з головних суперечностей плану повстання, розробленого і здійснюваного установами УНР, стало стримування повстанських організацій від передчасного виступу та затягування початку рейду і загального виступу. Головний недолік плану - орієнтація на зовнішню, французьку і польську, допомогу. Велике значення мав брак єдності в самій системі центральних органів повстанства УНР, особливо конкуренція і боротьба між Ю. Тютюнником та С. Петлюрою.

РОЗДІЛ 3

Структура повстанських сил Правобережжя у 1921 році, хід підготовки до загального повстання

та Листопадовий Рейд.


3.1. Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет та Козача Рада Правобережної України



Однозначних відомостей про створення Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету (в радянській літературі ВЦПК здебільшого згадується як Цупком, при цьому його нерідко плутають з Цупкомом 1920 р.) не має. Існує дві версії створення ВЦПК. Одна з них викладена в радянській літературі, або взята з неї закордонними дослідниками. Очевидно, вона виникла на основі відомостей з двох головних джерел: 1) допитів членів самого ВЦПК та інших повстанських діячів; 2) повідомлень зрадників та чекістських сексотів. Напевно, першим цю версію виклав Б. В. Козельський.

За версією Козельського, в момент наступу польсько-петлюрівської армії у вересні 1920 р. міністр Лівицький від імені Уряду УНР запропонував київському інженерові Ф.Наконечному взятися за організацію підпільних повстанських осередків. Тоді ж умовилися, що Наконечний буде отримували доручення з-за кордону. Яке мав відношення Лівицький або Наконечний до повстанської справи? Який характер мали вказані підпільні осередки - місцевий чи всеукраїнський, що логічніше припустити, виходячи з того, що доручення дане від імені Уряду УНР? Цими питаннями ні Козельский, ні наступні автори не сушили собі голову.

У лютому 1921 р. Ф.Наконечний організував повстанську групу, що складалася переважно з представників української інтелігенції. До неї, крім самого Наконечного входили: співробітник губнаросвіти, колишній полк І.Чепілко, співробітник райспілки С.Махиня, співробітник наросвіти, 28-річний студент університету О.Грудницький, співробітник губвоєнкомату М.Комар і співробітник райспілки І.Андрух (псевдонім Авраменко).

Ф.Наконечний наказав їм роз'їхатися по провінції й притягти до роботи петлюрівські сили, які є на місцях. Повязавшись із деякими провінційними осередками, ініціативна група прийшла до висновку, що потрібно утворити всеукраїнський повстанський орган із керівними функціями. В березні 1921 р. скликано нараду, де присутні вирішили організувати Центральний повстанський комітет. Виникло питання про його організаційні засади. Один із запрошених на нараду представників УПСР вимагав, щоб повстанком був організований за партійним принципом, із представників УСДРП й УПСР, але Чепілко й Наконечний рішуче виступили проти цього. Збори постановили будувати повстанком на позапартійних принципах. Ініціативна група не прийшла до остаточного рішення й постановила послати за кордон свого представника. Спершу поїхав Андрух, а згодом Наконечний. Останній отримав у ППШтабі мандат на право створеного комітету об'єднати всі повстанські сили на Україні. На одній з нарад обрано Правління комітету з п'ятьох чоловік. Організацію назвали “Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет” [299, С.102-103].

Друга версія виникнення ВЦПК зустрічається в закордонних дослідженнях, де, очевидно, здебільшого використовувалися спогади Січових Стрільців, зокрема О.Думіна. За цією версією наприкінці 1920 р. на Київщину для підпільної роботи виїхали сотники Січових Стрільців і члени УВО І.Андрух та М.Опока [199, С.31-32; 470, С.137]. Вони заснували в Києві Центральний Повстанський Комітет, до якого увійшло багато колишніх січових стрільців, що перебували на службі у Червоній Армії. Очолив Комітет І.Андрух (псевдо Авраменко), якого у червні 1921 р. арештували разом з частиною інших членів повстанкому. Новим Головою Комітету, що, незважаючи на арешти, продовжував діяти, став М.Опока [153, Кн. 7-8, С.246].

На нашу думку, ці дві дуже відмінні версії заснування ВЦПК, дають підстави зробити припущення, що існувало два Центральних Повстанських Комітети, один утворився самостійно, інший був осередком УВО на Наддніпрянщині. При цьому, виходячи з необхідності обєднання українських повстанських сил, останній визнав зверхність першого і став його складовою частиною. Разом з тим, осередки УВО діяли відносно самостійно і нерідко виступали від імені всього Цупкому. Як докази на користь такого припущення наводимо кілька фактів.

В радянських документах про розкриття ВЦПК вказується, що його відгалуженнями були