Диссертации и авторефераты Украины
Перейти на каталог
Каталог авторефератов

Я ищу:
Диссертация / Автореферат

По вопросу доставки диссертации по этой теме пишите на электронный адрес: info@disser.com.ua
Тема автореферата диссертации: Селянські повстання в Правобережній частині УСРР у 1921-1923 рр. (на матеріалах петлюрівського руху) 2000 года.
Источник: Дис... канд. іст. наук. 07.00.01 / Павло Анатолійович Стегній; Кременчуцький держ. політехнічний ін-т. — Кременчук, 2000
Аннотация:

Текст работы:



2.3. План загального повстання в УСРР



При розробці плану загального повстання в УСРР в 1921 р. ППШтаб активно використовував план повстання на Правобережній Україні від 27 вересня 1920 р. Як і тоді, головним організаційними принципом залишалося поєднання дій регулярної Армії УНР та партизанських загонів. Але цього разу планувалося спільне одночасне повстання, сигналом до початку якого повинен був стати наступ Армії УНР з території Польщі і Румунії. До цього часу повстанські організації повинні були накопичувати сили та утримуватись від великих акцій.

Як і в попередньому плані, єдині повстанські сили мали два головних елементи: повстанський і партизанський. Повстанкоми повинні були виконувати функції цивільної повстанської влади, а партизанські загони підпорядкованої їй військової. Керівниками повстанських організацій були переважно політичні лідери, а партизанських загонів - військові. Обєднувала їх в єдине ціле централізована система командуючих повстанськими групами та районами, верхівкою якої були Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет (пізніше, напевно, Козача Рада), ППШтаб при Головній команді військ УНР, Уряд УНР і Головний Отаман. Офіційно у всій системі повинна була домінувати політична, цивільна влада, але фактично повстанською справою керували військові. Така ситуація склалася як за кордоном, на найвищому рівні, так і у на терені УСРР, де в багатьох випадках партизанський отаман і його штаб перебирали на себе функції повстанкому.

На першому етапі повстанці повинні були вести активну підготовчу роботу: проводити агітацію; створювати нові повстанські організації та зміцнювати вже існуючі; налагоджувати звязок між організаціями всіх рівнів; руйнувати господарські і радянські органи: Ради різних рівнів, Чека, міліцію, комнезами, комсомол, військово-адміністративну систему стягнення продрозкладки і продподатку, залізниці, телеграф, телефон тощо.

Під час підготовки та самого повстання Армія УНР була керівною ланкою повстанських сил, її кадровим ядром. На підготовчому етапі в УСРР висилалися групи старшин та невеликі відділи, які організовували повстанську роботу на місцях та формували з місцевого населення партизанські загони. Під час рейду в Українську Повстанську Армію повинні були влитися всі партизанські загони. Головне завдання армії - зміцнити, опанувати партизанську стихію, перетворити її у регулярні сили.

За новим планом значно збільшилася територія, охоплена повстанською працею. Якщо раніше вона розповсюджувалася тільки на Правобережжя, то тепер на всю Радянську Україну. Як і раніше, територія поділялась на повстанські групи, райони, полкові, сотенні та курінні ділянки. Вся Україна була розділена на 5 повстанських груп та 22 повстанських районів Армії УНР, організація групи була подібна до організації дивізії, організація району - до організації бригади. В складі однієї повстанської групи було від 3 до 5 повстанських районів. Перші десять повстанських районів і дві групи - північна та південна - так і залишились на Правобережжі, правда, межі районів та їх нумерація дещо змінилися. Як і раніше, на Правобережжі зосереджувалися головні сили [16, арк.3-4].

Командири груп підлягали безпосередньо Ю. Тютюннику, начальники районів - командирам груп. Командири груп та начальники районів призначалися Головним Отаманом за поданням ППШтабу. Все командування аж до сотенних командирів було покладено виключно на старшин армії УНР. Як командир групи, так і начальник району мав всю повноту військової і цивільної влади на дорученій йому території. Для осягнення своїх завдань вони створювали відповідні штаби, більшість з яких знаходилась на терені УСРР [16, арк.3-4]. Всі повстанські керівники і активні повстанці, знаходились на обліку як на дійсній службі УНР. Всі вони були відповідальними перед законами УНР за свої вчинки [72, арк.58-59].

Одним з головних напрямків повстанської праці було створення повстанських організацій, перш за все повстанкомів всіх рівнів, які були підпільними органами влади УНР. На своєрідний повстанський уряд перетворювався ВЦПК. Багато місцевостей, як, наприклад, Холодний Яр, взагалі повністю контролювалося повстанкомами. В багатьох районах голови рад і комнезамів або самі були повстанцями, або із страху дослухались більше до повстанців, ніж до більшовиків. Під час загального повстання повстанкоми повинні були перетворитися на офіційні органи повстанської влади УНР.

Загальна схема організації повстанкомів була такою: кожне село повинно було висунути повстанком із двох людей (“сільські двійки”), що виділяли із себе “волосні трійки”, трійки створювали “повітові п'ятірки”, губернський же повстанком утворювався з представників від кожного повіту по одній людині. Губернські повстанкоми утворювали обласні, причому вся Україна розбита на десять областей. Всі обласні повстанкоми тримали зв'язок із ВЦПК.

Повстанський організатор, що приїжджав як агент ППШтабу у вказаний йому район, повинен був відправлятися до місця свого постійного проживання, де він знав селянство і користувався популярністю. Тут він організовував повстанком, спочатку сільський, котрому ставилося в обовязок звязатися безпосередньо з іншими селами, і, притримуючись міліційних розмежувань, виділити з себе районні повстанкоми. Потім організовувалися повітові і губернські повстанкоми. Якщо ж організатор заставав на своїй території вже існуючі повстанкоми і партизанські загони, то повинен був обєднати і організувати їх роботу. По змозі він мав залучати до спільної праці організації іншої політичної орієнтації: українських націонал-комуністів (боротьбистів і укапістів), савінковські, гетьманські, махновські тощо. Підготувавши грунт і організувавши селянські маси, уповноважений повинен був зайняти вичікувальне положення до одержання наказу про одночасне підняття повстання на території всієї України.

Одним з найголовніших напрямків роботи повстанкомів була широкомасштабна агітація. Її програма-максимум - підняти більшість населення на боротьбу проти більшовиків, програма-мінімум - створити сприятливий грунт для повернення Уряду УНР у Велику Україну. Повстанкоми підтримували антибільшовицькі настрої, спрямували стихійне обурення у русло організованої боротьби, загострювали увагу на антиселянському, антиукраїнському характері нової влади. Потребували агітації і деякі партизанські загони, дії яких нерідко мали більш кримінальне, ніж повстанське, національно свідоме спрямування.

Надзвичайно важливе завдання агітації - максимально ослабити військову силу більшовиків. Великі зусилля були покладені для зриву мобілізації в Червону Армію та організації дезертирів у партизанські загони. Особлива увага приділялася агітації серед рядового і командного складу Червоної Армії. Щоб утворити серед червоного командування і військ паніку, рекомендувалося широко використовувати відомості про поразки більшовиків. Агітація мала найрізноманітніші форми: через особисте спілкування, найчастіше через друковані відозви, збори, мітинги та дії партизанських загонів [72, арк.58-59].

Одна з найважливіших функцій повстанкомів - збирання відомостей про загальне положення в Україні та про більшовицькі сили, перш за все, про дислокацію, озброєння, чисельність, матеріальне забезпечення частин Червоної Армії. Повстанкоми повинні були своєчасно передавати ці відомості у ППШтаб.

В загальних питаннях свою працю повстанкоми повинні були здійснювати на підставі програми та законів існуючого Уряду УНР. В питаннях, що стосувалися суто повстанської діяльності, вони керувалися розпорядженнями ВЦПК, інструкціями ППШтабу та штабів повстанських груп. Так, Начальник Цивільного Управління при Південній Групі розробив цілий пакет дуже докладних інструкцій для трьох фаз повстанської роботи: підготовки повстання, самого повстання, та перших часів після його перемоги, для представників цивільної повстанської влади всіх рівнів: Начальників Цивільного управління при повстанському районі (дивізії), Начальників повіту, Начальників волостей і Старост - на селі [16, арк.80-87]. Повстанкоми повинні були підтримувати в контрольованих ними районах самий суворий порядок, зберігаючи життя і майно всякого громадянина УНР. Погроми й грабіжництва суворо заборонялися [72, арк.56-57].

Повстанкоми створювали матеріальну базу діяльності партизанських загонів. Вони були, так би мовити, їх тилом. Повстанкоми самі безпосередньо були джерелом переважно керівних кадрів для повстанських загонів, а через агітацію і мобілізацію, поповнювали їх рядовим складом.

Підготоване агітацією і організоване повстанкомами населення переховувало і лікувало поранених, постачало партизанів харчами, кіньми, зброєю, одягом, ліками тощо. З місцевих повстанців партизанські ватажки створювали для себе розгалужену систему інформаторів, розвідки та звязку. В разі потреби партизанські загони розсіювались серед населення. В багатьох загонах частина особистого складу взагалі перебувала по домівках і збиралась тільки під час великих операцій. Так, зненацька для більшовиків, то тут, то там виникали великі партизанські загони, що в після нападу, або в разі небезпеки безслідно зникали. Взимку більшість козаків розходилась по домівках.

Взагалі існувало, так би мовити, кілька “ешелонів” повстанських сил: 1) активно діючі повстанці; 2) ті, що збиралися для великих операцій; 3) ті, що потенційно могли приєднатися до активних повстанців, але утримувалися з різних причин; 4) ті, що приєдналися б під час великих повстань та наступу Армії УНР. Найбільш цінний елемент серед них - кадрові військові, досвідчені повстанці і козаки. Селяни не складали поважної сили, бо при перших боях найчастіше перетворювалися на неорганізовану юрбу.

Перед партизанськими загонами стояли різноманітні завдання: здійснювати терор найважливіших адміністративних пунктів, нападати на вузлові залізничні станції, підривати водоймові станції, руйнувати шляхи, депо, знищувати відділи Червоної Армії та розпорошувати їх сили [121, С.309-316]. Партизанські загони знищували господарчі органи, перш за все, хлібозаготівельні. Вони нищили або тероризували військові та комуністичні організації та агентів влади: комісарів, агітаторів, чекістів.

Партизанські загони виникали різним шляхом. Серед них можна виділити: 1) відділи Армії УНР, що залишились після відходу її за Збруч для партизанської роботи; 2) відділи, що в 1919-1920 рр. виникли як повстанські, приєдналися до армії УНР, але при її відході залишилися; 3) відділи, що приходили з території Польщі і Румунії, формувалися з старшин і козаків інтернованої армії УНР та місцевого повстанського елементу; 4) партизанські загони, що діяли ще з часів протигетьманського повстання і Директорії; їх керівниками були переважно колишні офіцери царської армії або сільська інтелігенція; вони мали дуже різнобарвну політичну орієнтацію, але в 1921 р. вже переважно симпатизували до УНР; 5) відділи, створені в кінці 1920 р. по плану повстання на Правобережній Україні; 6) нові загони, створені старшинами Армії УНР з місцевого населення і дезертирів; 7) відділи, що виникли під час стихійних селянських повстань; 8) відділи Червоної Армії, що перейшли на бік повстанців; серед них багато галицьких січових стрільців, кубанських та донських козаків; 9) уламки колишніх регулярних частин: Дніпровської дивізії отамана Зеленого, армій Григорєва, Махно та інших; 10) загони, що виникли на основі організацій Вільного Козацтва. Тобто, так чи інакше, майже всі партизанські загони були повязані з українськими національними мілітарними формуваннями.

За планом однією з головних складових повстанських сил була Армія УНР, в складі якої були: 1-ша Запорізька дивізія, командуючий ген. Вовк; 2-га Волинська дивізія, командуючий ген.-хор. Загродський; 3-я Залізна дивізія - командуючий ген. Удовиченко; 4-та Київська дивізія - командуючий ген. Олександрів; 5-та Херсонська дивізія у склад якої з серпня входила розформована кулеметна дивізія, охорона Головного Отамана і жандармський курінь, командуючий полк. Пузицький; 6-та Січова дивізія, командуючий ген. Безручко. Окрему кінну дивізію очолював ген. Омельянович-Павленко, Юнацьку школу ген. Шаповал [83, арк.195]. Для повстання і рейду, потрібно було перетворити інтерновану армію на реальну бойову силу, перш за все, належно одягти і озброїти її, вирішити питання з харчуванням, кіньми та боєприпасами. Уряд УНР не мав власних джерел фінансування, тому в цьому питанні залежав від зовнішньої допомоги і, перш за все, від позиції урядів Польщі та Румунії, що як колишні союзники могли, принаймні, повернути Армії УНР те, що відібрали при інтернуванні.


Отже, під впливом політики більшовиків в УСРР в кінці 1920 на початку 1921 років набував нової сили повстанський рух, рушійною силою якого було селянство, а керівною ланкою - інтелігенція. Ядро по-різному в політичному відношенні зорієнтованих повстанських сил сформувалося в 1918-1920 рр. В 1921-1923 рр. більшість повстанців зайняла антибільшовицьку позицію і почала гуртуватися навколо центральних повстанських органів УНР. На відміну від попередніх років, селяни чітко визначились, що їх боротьба за соціально-економічні права нерозривно повязана з боротьбою за національне визволення.

Багато організацій намагалося організувати стихійний український повстанський рух, певні успіхи у певних регіонах УСРР мали анархістько-махновські групи, савінковські та врангелівські організації. Але, враховуючи чітко визначені національно-визвольні цілі повстанського руху, тільки Уряд УНР користувався найбільшою підтримкою серед повстанців, особливо на Правобережжі.

Уряд УНР намагався обєднати повстанські сили всієї Великої України і спрямувати їх в єдине русло боротьби за УНР. Підготовка повстання здійснювалася у кількох напрямках. С. Петлюра розгорнув діяльність у напрямку зовнішньо і внутрішньополітичної підготовки повстання. Уряд УНР шукав матеріальні засоби, створював протибільшовицьку коаліцію, намагався зацікавити повстанською справою уряди європейських країн, перш за все Англії, Франції, Польщі і Румунії.

Створювалися центральні повстанські установи, чільне місце серед яких зайняли особиста повстанська мережа С. Петлюри, очолювана Чеботарівом, та ППШтаб, на чолі з Ю. Тютюнником. Своєрідне місце в цій системі займала УВО Є. Коновальця.

З початку 1921 р. почалася активна розбудова ППШтабу, який, після сформування, розвинув різнобічну і активну діяльність по створенню і обєднанню повстанських організацій на терені УСРР, формуванню керівної структури повстанських сил, перетворенню партизанських загонів на регулярні частини Армії УНР [443]. Головним елементом цивільної повстанської влади повинна була стати система повстанських комітетів різних рівнів: сільського, волосного, повітового, губернського, яку очолювали спочатку Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет, а згодом, очевидно, Козача Рада. Діяльність ППШтабу мала і негативні моменти, особливо відсутність достатньої конспірації, що перетворила штаб на найвразливіше місце повстанських сил. Це привело до ліквідації частини повстанських організацій в УСРР. Негативно позначилися на роботі штабу недоліки кадрової політики Тютюнника та його політичні амбіції.

Однією з головних суперечностей плану повстання, розробленого і здійснюваного установами УНР, стало стримування повстанських організацій від передчасного виступу та затягування початку рейду і загального виступу. Головний недолік плану - орієнтація на зовнішню, французьку і польську, допомогу. Велике значення мав брак єдності в самій системі центральних органів повстанства УНР, особливо конкуренція і боротьба між Ю. Тютюнником та С. Петлюрою.

РОЗДІЛ 3

Структура повстанських сил Правобережжя у 1921 році, хід підготовки до загального повстання

та Листопадовий Рейд.


3.1. Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет та Козача Рада Правобережної України



Однозначних відомостей про створення Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету (в радянській літературі ВЦПК здебільшого згадується як Цупком, при цьому його нерідко плутають з Цупкомом 1920 р.) не має. Існує дві версії створення ВЦПК. Одна з них викладена в радянській літературі, або взята з неї закордонними дослідниками. Очевидно, вона виникла на основі відомостей з двох головних джерел: 1) допитів членів самого ВЦПК та інших повстанських діячів; 2) повідомлень зрадників та чекістських сексотів. Напевно, першим цю версію виклав Б. В. Козельський.

За версією Козельського, в момент наступу польсько-петлюрівської армії у вересні 1920 р. міністр Лівицький від імені Уряду УНР запропонував київському інженерові Ф.Наконечному взятися за організацію підпільних повстанських осередків. Тоді ж умовилися, що Наконечний буде отримували доручення з-за кордону. Яке мав відношення Лівицький або Наконечний до повстанської справи? Який характер мали вказані підпільні осередки - місцевий чи всеукраїнський, що логічніше припустити, виходячи з того, що доручення дане від імені Уряду УНР? Цими питаннями ні Козельский, ні наступні автори не сушили собі голову.

У лютому 1921 р. Ф.Наконечний організував повстанську групу, що складалася переважно з представників української інтелігенції. До неї, крім самого Наконечного входили: співробітник губнаросвіти, колишній полк І.Чепілко, співробітник райспілки С.Махиня, співробітник наросвіти, 28-річний студент університету О.Грудницький, співробітник губвоєнкомату М.Комар і співробітник райспілки І.Андрух (псевдонім Авраменко).

Ф.Наконечний наказав їм роз'їхатися по провінції й притягти до роботи петлюрівські сили, які є на місцях. Повязавшись із деякими провінційними осередками, ініціативна група прийшла до висновку, що потрібно утворити всеукраїнський повстанський орган із керівними функціями. В березні 1921 р. скликано нараду, де присутні вирішили організувати Центральний повстанський комітет. Виникло питання про його організаційні засади. Один із запрошених на нараду представників УПСР вимагав, щоб повстанком був організований за партійним принципом, із представників УСДРП й УПСР, але Чепілко й Наконечний рішуче виступили проти цього. Збори постановили будувати повстанком на позапартійних принципах. Ініціативна група не прийшла до остаточного рішення й постановила послати за кордон свого представника. Спершу поїхав Андрух, а згодом Наконечний. Останній отримав у ППШтабі мандат на право створеного комітету об'єднати всі повстанські сили на Україні. На одній з нарад обрано Правління комітету з п'ятьох чоловік. Організацію назвали “Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет” [299, С.102-103].

Друга версія виникнення ВЦПК зустрічається в закордонних дослідженнях, де, очевидно, здебільшого використовувалися спогади Січових Стрільців, зокрема О.Думіна. За цією версією наприкінці 1920 р. на Київщину для підпільної роботи виїхали сотники Січових Стрільців і члени УВО І.Андрух та М.Опока [199, С.31-32; 470, С.137]. Вони заснували в Києві Центральний Повстанський Комітет, до якого увійшло багато колишніх січових стрільців, що перебували на службі у Червоній Армії. Очолив Комітет І.Андрух (псевдо Авраменко), якого у червні 1921 р. арештували разом з частиною інших членів повстанкому. Новим Головою Комітету, що, незважаючи на арешти, продовжував діяти, став М.Опока [153, Кн. 7-8, С.246].

На нашу думку, ці дві дуже відмінні версії заснування ВЦПК, дають підстави зробити припущення, що існувало два Центральних Повстанських Комітети, один утворився самостійно, інший був осередком УВО на Наддніпрянщині. При цьому, виходячи з необхідності обєднання українських повстанських сил, останній визнав зверхність першого і став його складовою частиною. Разом з тим, осередки УВО діяли відносно самостійно і нерідко виступали від імені всього Цупкому. Як докази на користь такого припущення наводимо кілька фактів.

В радянських документах про розкриття ВЦПК вказується, що його відгалуженнями були “Військова організація Січових Стрільців” та “Українська Військова Організація” в Школі Червоних Старшин. Чомусь більшість дослідників не звертають увагу на ці назви, але вони яскраво свідчать про їх безпосередній звязок з УВО Є. Коновальця та всеукраїнський характер.

В секретній телеграмі Чічеріна Раковському вказувалося, що в Києві організовано Центральний Повстанський Комітет із пяти членів, куди поступали всі розпорядження від Тютюнника. Комітет розміщувався в Школі Червоних Старшин. Серед членів комітету Думін, Бичковський і Саврін. Кур'єром комітету з Умані у Прагу прибув Горинський, який повинний тримати зв'язок з І.Авраменком (І.Андрухом) у Києві. Зверталася увага на галицьких офіцерів в Києві та Умані [29, арк.17]. Якби Горинський був агентом ППШтабу, він їхав би у Львів, чи хіба що в Тарнів, але не в Прагу.

Козельський в своїй праці вказував, що коли Андрух прибув до ППШтабу як уповноважений ВЦПК, то Тютюнник спершу поставився до нього трохи недовірливо, та потім виявилося, що Андруха добре знав Безручко [299, С.98-99]. Якщо Козельський, пишучи про це, користувався не тільки власною фантазією, а й матеріалами допитів і донесеннями сексотів, то цей епізод свідчить, що Ю.Тютюнник не мав ніякого відношення до діяльності І.Андруха і М.Опоки в період з кінця 1920 р. по березень 1921 р. До речі, і самого ППШтабу в цей час ще не існувало.

П.Мірчук в своїй праці з історії ОУН вказував, що сотники І.Андрух і М.Опока були крайовими командантами УВО на Наддніпрянщині, а відомий повстанський організатор Осип Думін - членом Начальної команди УВО [354, С. 22].

ВЦПК мав особливий статус, він прагнув стати на чолі всієї цивільної і військової влади в України під час підготовки та проведення повстання. Тому його можна вважати за своєрідний підпільний уряд, а його управління за міністерства. Підпорядковані Центральному Комітету повстанкоми різних рівнів грали роль місцевих органів влади. В разі перемоги повстання, ВЦПК виконував би функції тимчасового уряду до повернення С. Петлюри та Уряду УНР. Це, до речі, насторожувало ППШтаб, який не мав повної інформації про діяльність і наміри ВЦПК [24, арк.3].

Керівництво ВЦПК здійснювало Правління, обране на першому організаційному засіданні у березні 1921 р. Воно складалося з 5-6 чоловік. Головою Правління обраний полк. І.Чепілко-старший. Уповноваженим по іноземним справам став Наконечний, а уповноваженим по зв'язку з периферією - Данчевський. Він відповідав за контакти з підпільними губернськими повстанськими комітетами та партизанськими загонами. Уповноваженим внутрішніх справ був Махиня. Андруха призначено референтом у зовнішніх зв'язках і представником ППШтабу в Києві [24, арк.3]. На мандаті, що отримав від ВЦПК отаман Мордалевич, стояли підписи Голови ВЦПК Ярого (очевидно псевдонім І.Чепілко) і секретаря І.Коцуби [52, арк.2].

Уповноваженим по військовим справам тимчасово було призначено Грудницького. Він же, до призначення Ю.Мордалевича командуючим Північним повстанським фронтом, тимчасово займав і цю посаду [385, С.51]. Зрозуміло, що для керівництва військової стороною повстанства всієї України Грудницький не мав належного досвіду. Тому у червні 1921 р. за проханням ВЦПК ППШтаб для організаційно-оперативної роботи вислав до комітету ген.-хор. В.Галкіна [10, арк.17-20].

В закордонних працях про В.Галкіна згадується дуже мало. А от Козельський багато і з величезним сарказмом писав про нього, опираючись нібито на свідчення самого генерала, арештованого Чека. За наведеними в цій книзі фактами, Галкін кілька разів ухилявся від переходу кордону, але, в кінці кінців, вирушив на Наддніпрянщину разом з полк. Боровським. Прибувши на Київщину, генерал і полковник зупинилися на ст.Ірпень у родини Боровських. Повязавшись з отаманом Орликом, Галкін зустрівся з ним в с. Буди та від нього дізнався, що ВЦПК вже арештовано, а Мордалевич здався більшовикам. На початку серпня один з козаків Орлика, що здався по амністії, видав генерала Чека, де той розповів про все, що знав [299, С.96-101, 128-131]. Наскільки вірні ці відомості, сказати важко.

Відомості про роботу Катеринославської губернської Чека значно доповнюють і коректують перелік керівників і членів ВЦПК. Саме Катеринославські чекісти провели арешт Правління ВЦПК: голови Чепілка-старшого, начальника штабу ВЦПК Чепілка-молодшого, його жінки - контррозвідниці, секретаря - Наконечного (він же Дністров), членів Комара і Гриня. Штабс-капітан Чепілко-молодший при спробі втекти в ліс убитий біля ст.Ірпень Івницьким-Карпенко [122, С.153].

Вирок надрукований в “Пролетарской правде” від 10 вересня 1921 р., крім вже названих членів ВЦПК, вказував на М.Суходольського, З.Коростюка, Л.Онищука, К.Бендрик-Ганджу, Ю.Криницьку, Г.Чупринку [102]. Крім того, в справі “Козачої Ради” фігурували колишні члени ВЦПК Лозовик, Симак (Сущ-Дубок) і Шемулянко. Полк. Ю.Гринь, директор гімназії К.Бендрик-Ганджа і Г.Чупринка були звязковими, що інформували про плани ВЦПК Київську міську військову організацію. Повідомлялося, що Чупринка збирався в Холодний Яр для ревізії і встановлення зв'язку [105].

Діяльність ВЦПК дала великі результати. Він створив мережу повстанкомів по всій Україні. Деякі повстанські організації виникали самостійно і не мали чітко визначеної орієнтації на УНР. Тоді ВЦПК встановлював звязок з ними, намагався визначити і, якщо можливо, змінити їх орієнтацію. Якщо це не вдавалося, то шукалися принципи співпраці. ВЦПК обєднав зусилля повстанкомів всього Правобережжя. Одночасно з роботою у всеукраїнському масштабі ВЦПК виконував і роль Київського обласного повстанського комітету [58, арк.3].

Другим напрямком роботи ВЦПК був звязок з партизанськими загонами та загальне керівництво їх діями. Багатьом отаманам видано мандати, проведена значна реорганізація загонів: обєднання, групування повстанських сил, боротьба з карними елементами, надання загонам характеру частин регулярної армії, підпорядкування їх центральним органам керівництва повстанням. ВЦПК прикріплював окремі загони на місцях до відповідних повстанкомів. Відбулося якісне і кількісне посилення вже існуючих повстанських загонів. Створено багато нових загонів. По всій Україні створювалися повстанські штаби і бойові групи.

Згідно з директивами від ППШтабу, ВЦПК готувався до загального повстання на початку травня, потім термін перенесли на червень. На Київщині з'явилась відозва ВЦПК від 17 травня про наближення повстання. Взагалі, ВЦПК діяв дуже сміливо. Так, наприклад, він вислав по залізниці в Радомишль для Орлика зброю: 20 гвинтівок та 50 гранат, що супроводжували під виглядом червоноармійців [58, арк.3].

ВЦПК вдалося встановити зв'язок із окремими частинами Червоної Армії і створити в них свої осередки. Так, була завербована частину командного складу 45-ї дивізії на чолі з начдивом Гаркушою-Савицьким. ВЦПК увійшов у контакт обєднався з осередками УВО в Київській Школі Червоних Старшин та галицькому полку на Уманьщині. Прикладалися зусилля для зниження працездатності Червоної Армії, для підриву її зсередини, для спрямування її діяльності в потрібне русло. ВЦПК обєднав навколо себе багато радянських службовців, між якими були члени більшовицької партії. Від своїх агентів Цупком отримував інформацію із радянських установ і штабів, необхідні для своєї діяльності документи. ВЦПК налагодив зв'язок і взаємодію із організаціями Савінкова в Україні. Завдяки діяльності ВЦПК зявилися нові риси повстанського руху: значне пожвавлення, суворо узгоджена робота, широка агітація. ВЦПК майже вдалося виконати головне своє завдання - об'єднати й очолити все повстанство на Україні [58, арк.2-3].

Коли всю підготовчу роботу, на думку повстанкому, вже остаточно пророблено, він постановив перемінити резиденцію й переїхати до Холодного Яру, що повинен був стати центром повстання. Тут же збирався перебувати штаб повстанської армії Тютюнника [299, С.104]. З показань заарештованих членів ВЦПК встановлено, що в Білій Церкві повинний був відбутися з'їзд всіх отаманів партизанських загонів, що тут оперували [122, С.153].

Розробкою оперативної справи ВЦПК займалося кілька губернських надзвичайних комісій: Київська, Одеська і Катеринославська, що майже одночасно натрапили на слід Цупкому [29, арк.19]. З легкої руки Козельського в літературі про ВЦПК зявилися відомості про зраду одного з членів ВЦПК - Грудницького. Нібито він із заздрощів до Мордалевича за призначення його Командуючим Північним повстанським фронтом передав більшовикам відомості про нараду отаманів в с. Андріївці. Напад перевдягнених чекістів зірвався, але до їх рук потрапив начальник розвідчого відділу Козловський із штабними документами. На допитах Козловський розкрив адреси кількох членів ВЦПК, що згодом привело до їх арешту. Так чи інакше, але прізвища Грудницького не було в списку 39 офіційно засуджених до страти у справі ВЦПК [299, С.124].

Велику роль в ліквідації ВЦПК заграли катеринославські чекісти, група яких за допомогою отамана Рибалки-Зірки та члена Мелітопольського повстанкому Івницького-Карпенка, заарештувала керівництво ВЦПК [122, С.153]. Одеська Чека також вислала своїм київським колегам явки ВЦПК, а також список осіб, що були ватажками Повстанкомів Київського району [29, арк.19].

Переважна більшість членів ВЦПК заарештована в першій половині липня. Більшовики намагалися виловити якомога більше членів організації, тому повідомлення про її розкриття зявилися тільки в кінці серпня [98; 104]. Вирок суду над членами ВЦПК було виконано 28 серпня, а повідомлено тільки 10 вересня [102]. І хоч в списку засуджених до страти було тільки 39 чоловік, за свідченнями в той день розстріляно 103 чоловіки [334, С.62]. Взагалі ж, офіційно оголошено про арешт 163 осіб у справі ВЦПК [209, С.30], насправді ж тільки в одному Києві було арештовано близько півтори тисячі чоловік, а так званих “зафіксованих”, тобто під наглядом - декілька тисяч [60, арк.6].

За офіційною радянською версією червневі арешти привели до повної ліквідації ВЦПК, але в секретних документах він згадувався ще не раз, не тільки в 1921, а й в 1922 роках. Про подальшу діяльність комітету свідчать і інші джерела, але докладних відомостей про неї не маємо [445].

В більшості праць стверджується, що після ліквідації ВЦПК роль керівника повстанських сил перейняла на себе “Козача Рада”. Створення та діяльність «Козачої Ради» - один з найзагадковіших епізодів повстанської боротьби. Маємо суперечливі відомості майже по всіх пунктах. По-перше, є кілька варіантів вже самої назви: просто «Козача Рада», «Козача Рада Правобережної України», «Національна Козача Рада». По-друге, не має одностайності в питанні про час її заснування. В радянських джерелах переважно вказується на початок серпня 1921 р., в закордонних - 1920 р. По-третє, місцеперебування керівництва: Біла Церква чи Київ. Не має і чітких відомостей про сферу впливу “Козачої Ради”. Як видно з одного варіанту назви, це Правобережжя. А от в радянських джерелах вказуються лише деякі правобережні губернії: Київська, Волинська, Миколаївська і Одеська.

Головне, не має повної ясності в питанні про політичну орієнтацію і підпорядкування “Козачої Ради”. В більшості праць і документів вказується на її уенерівську орієнтацію і підпорядкування ППШтабу і запевнюється, що “Козача Рада” - спадкоємиця ВЦПК. Але є певні моменти, що викликають сумніви. Один з них - той факт, що “Козача Рада” встановила звязки з 8-м повстанським районом тільки на початку 1922 р. Якщо “Козача Рада” - спадкоємиця ВЦПК, то чому вона так довго не мала контактів з Начальником 8-го повстанського району, на території якого, до речі, знаходилась Біла Церква? Проти петлюрівської орієнтації свідчить і сама назва більш властива організаціям правим, гетьманським, а перебування у Білій Церкві вказує на те, що вона якось повязана з Козачою Радою Вільного Козацтва, яка утворилася тут ще у 1917 р.

В такій ситуації ми змушені викласти кілька версій створення і діяльності “Козачої Ради”, зразу ж відкидаючи ті, що основані на основі явної плутанини між нею і ВЦПК. Перша версія викладена в радянській літературі і документах. За основу взято виклад О.Кучера та Д.Голінкова, з доповненнями деяких деталей з інших джерел [326, С.153; 231, С.225-230; 347, С.254-255]. “Козача Рада” створена 5 серпня 1921 р. в м. Біла Церква активістами ВЦПК, які врятувались від арештів: М.Лозовиком, М.Симаком (він же Сущ і Дубок) і емісаром Петлюри та агентом 6-ї польської армії Т.Бессарабенком. Вона затверджена Петлюрою як центр інформаційної роботи на Правобережжі. В вересні 1921 р. керівники організації захотіли розширити її компетенцію і діяти вже як центр підготовки повстання в Київській, Волинській, Миколаївській і Одеській губерніях. Головою “Козачої Ради” обрали службовця Білоцерківської кооперації П.Гайдученка (Гонту), начальником інформаційного бюро - колишнього замісника голови інформаційного бюро при Директорії Лозовика, уповноваженим почти і телеграфу став Симак. Командуючим збройними силами повстанців північно-східної частини Правобережжя обраний отаман Бессарабенко, а командуючим північно-західною частиною Правобережжя І.Шамуленко (Шумелянко, Федорцев), що працював в районному союзі кооперації. Генеральним писарем був Г.Григоренко.

Центром діяльності “Козачої Ради” став білоцерківський районний союз споживчих товариств, його приміщення перетворились на конспіративні квартири організації. В роботі “Козачої Ради приймали участь окремі службовці Білоцерківського повітового воєнкомату, земельного відділу, почти та інших установ. Так, Григоренко втягнув до організації працівників штабу 45-ї радянської дивізії Ф.Галянта, В.Виговського, М.Малика, І.Білика, що дістали топографічні військові карти і повідомляли секретні відомості про наради, які відбувалися в штабі дивізії. Лозовик і Симак завербували в Києві А.Гудимович, яка складала антирадянські відозви і зв'язалася з петлюрівцями в Чернігівській і Полтавській губерніях. Вони ж залучили до роботи секретаря київської церковної ради І.Тарасенка і його дочку Марію. Нарешті, “Козача Рада” зав'язала відносини з 8-м повстанським районом і з “УНРівської підпільною контррозвідкою” в Києві, яку очолював полк. Олексійов, та загонами Гаєвого та Трейко. По справі “Козачої Ради” було заарештовано понад 600 петлюрівців, вилучено багато різної зброї. Одночасно з нею ліквідовані “8-й повстанський район” і “УНРівська підпільна контррозвідка м. Києва”.

Стосовно створення і діяльності “Козачої Ради” в закордонної українській історіографії є кілька версій, які більш різнобарвні і суперечливі. Кілька з них навів Д.Соловей, що сам не міг звести до купи всю купу розкиданих, суперечливих і явно переплутаних відомостей. Так, Я.Барановський стверджував, що почином Є.Ко-новальця на початку 20-х років у Києві створена Козача Рада разом з УВО у Києві, та в 1921 році більшовикам вдалося викрити її, а членів на чолі з Г.Чупринкою розстріляти [189,С.35; 435,С.93]. Схоже, що ця версія виникла в результаті непоінформованості та плутанини. Крім того, Д.Соловей навів лист Ортодокса, в якому вказувалося, що на чолі “Козачої Ради” стояв О.Грудницький. Вона мала філію на Слобожанщині в Харкові, яку очолював сотн. Демченко. Ортодокс вступив до цієї організації і став її політичним референтом. Восени 1921 р. багатьох з них арештовано і розстріляно [435, С.96]. І. Мазепа писав про “Національну Козачу Раду” в Києві, що мала всеукраїнський масштаб та контакти з Тарновом і ППШтабом. Цю організацію викрили ще до рейду Ю.Тютюнника [346, С.102]. В.Верига в основному повторив версію Мазепи, але використав і радянську. Всі суперечності, що виникли від такого поєднання, він, без жодної аргументації, пояснив існуванням двох “Козачих Рад”: до арештів в липні і нової, що створена в серпні 1921 р. Лозовиком [209, С.26-33].

На нашу думку, Козача Рада була гетьманською або прогетьманською повстанською організацією, до якої після розгрому ВЦПК могли приєднатися кілька його членів. В кінці 1921 р. на початку 1922 р. ця організація активізувала свою діяльність і, очевидно, встановила звязки з тими петлюрівськими осередками, що уникли розгрому. Не виключено, що якісь контакти між з гетьманськими та петлюрівськими вищими та місцевими повстанськими організаціями почалися ще раніше, що стало основою чуток про перехід гетьмана Скоропадського під керування С. Петлюри, які в кінці червня ширилися серед повстанців Київщини [16, арк.100-102].



3.2. Перша Повстанська Група



Перша (Південна) Повстанська Група Військ УНР охоплювала терен Миколаївської, Одеської, Херсонської губерній, південь Поділля та західну частину Катеринославщини. Вона була обмежена на заході румунсько-більшовицьким кордоном по р. Дністер, на півдні Чорним морем, на сході - р. Дніпро, на півночі - лінією Ямпіль - Вапнярка Черкаси. Очолював групу ген.-хор. А.Гулий-Гуленко, її штаб розміщувався на території Румунії спочатку в Бухаресті, а з кінця червня 1921 р. в Кишиневі. Начальником штабу був підполк. Стефанів. Адміністративну частину очолював український консул Поплавський [83, арк.166]. Із штабом співпрацювали голова української місії в Кишиневі Шереметьєвський [29, арк.30 зв], ген. Дельвіг, Мацієвич та інші представники уряду УНР у Румунії [209, С.52-53].

Діяльність штабу була різнобічною. Так, за дорученням Уряду УНР Гулий-Гуленко наглядав за таборами інтернованих в Браїлові, Фогараші та інших місцях. Він розгорнув широку діяльність по вербуванню добровольців не тільки в Румунії, а й у Турції та Болгарії. Влітку в Румунію з Польщі перекидалися дивізії УНР для підготовки майбутнього рейду: Херсонська дивізія в район Окниці, Волинська на лінію Дністра навпроти Камянець-Подільського, Запорізька в район Сорок. Загони розміщувалися під виглядом робочих дружин. Мета - захоплення Камянець-Подільського і Могилівського повітів. У першій половині серпня Румунію відвідав Голова Ради Республіки Фещенко-Чопівський для заключення з Урядом Румунії остаточної угоди про переведення українських частин до Румунії. В своїй діяльності Гулий-Гуленко підтримував постійний звязок із румунською армією, особливо штабом 4-го корпусу [109, С.265-368, 490].

Штаб групи влаштував на р. Дністер переправно-розвідницькі пункти (Атака, Вад-Рашков, Кривляни) [438, С.88], де формував розвідницько-диверсійні групи, відряджав старшин у прикордонні губернії України. Вони збирали розвідницькі дані, створювали та очолювали партизанські загони, проводили агітацію. Штаб висилав у повстанські райони начальників. Але, треба зазначити, що ППШтаб нерідко призначав Начальників повстанських районів 1-ї групи, не узгоджуючи свої рішення з Гулий-Гуленком. Так на терені району зявлялося два Начальники, що давало небажані наслідки. Відбувалося це мабуть тому, що Тютюнник вважав Гулий-Гуленка своїм суперником [136, С.49].

Цивільне Управління при Групі активно працювало у напрямку охоплення в адміністративному відношенні всього терену групи. Начальник Цивільного Управління, внаслідок відсутності відповідного закону, самостійно, користуючись тільки вказівками та інструкціями деяких міністрів, розробив інструкції для дивізійних начальників Управління [16, арк.80].

Одним з центрів повстанської діяльності в Румунії були Чернівці, де керував роботою полк. Луговий. Діяв штаб у Акермані. Ще одна організація знаходилася в Яссах. У с. Жавки діяв комітет в складі Марчука, Гайдученка, Новомирського та Новицького [109, С.266-268, 391].

Штаб Групи встановив найкращі стосунки з німецькими колоністами України. Все німецьке населення зобовязалося дати свою молодь в гарнізони для міст, допомагати матеріально, асигнувавши на перший час 1 млн. левів [19, арк.9].

За планом Листопадового Рейду Гулий-Гуленко формував і очолював Бессарабську групу Повстанської Армії, яка повинна була нанести відволікаючий удар по південним районам Правобережжя УСРР.

У склад Південної Групи входило пять районів, з першого по пятий. Перший повстанський район знаходився на терені Одеського, Тираспольського, Онанївського повітів повністю та західній частині Миколаївського і Херсонського повітів [12, арк.1]. Начальником району був полк. Пшонник, штаб якого знаходився в Бендерах. Він співпрацював із штабом 3-го румунського корпусу, начальник інформації корпусу Мордарієв являвся представником Уряду УНР при румкорпусі [83, арк.183]. У штабі Пшонника працювали колишній комендант Тирасполя Донцов (в Румунії під прізвищем Іванов), що не раз відвідував Одесу, “Лебідь-Юрчик”, який підписувався на українських асигнаціях, капітан Фролов, різні сотники і хорунжі, зокрема, Козак та Новицький. До Пшонника дуже часто приїжджав Гулий-Гуленко і курєри з Тернополя [29, арк.29-30].

Із штабами Пшонника та Гулий-Гуленка тісно співпрацювало Українське бюро інформації, центр якого знаходився спочатку в Бендерах, а згодом в Кишиневі. Очолював бюро полк. Ємельянов, за оперативну роботу відповідав пор. Дідученко, за фінанси та документи - Шевченко. Бюро утримувалося частково на гроші Уряду УНР, частково на румунські, польські і французькі, що уряди цих держав платили за інформацію про військово-політичне й економічне життя Радянської України, частиною за рахунок контрабанди. Бюро мало безпосередній зв'язок з Урядом УНР через полк. Стефаніва.

Українське бюро мало тісні контакти з румунським бюро, з яким підтримувало зв'язок через штаб 3-го румунського корпусу і інспекторіал сигуранци. Бюро мало свої пункти: біля Кіцканського монастиря (очолював П. Сайдаков), у с. Копанка (А. Руднєв), у с. Горобиково (Желобаєв), проти с. Тернівки. Інформатори Сайдакова діяли в м. Тирасполі. Пункт у Кіцканах працював більше всіх як у інформаційному, так і в контрабандному відношенні. На ньому працював особисто Ємельянов із своїми інформаторами. Через пункт перебиралися агенти із дорученнями від Пшонника для підпільників Одеси. Постійними зв'язковими між Пшонником і Одеським повстанкомом були О.Животков та Рот. Пункт в с.Горобиково став особливо активним під час Листопадового Рейду [29, арк.29-30; 109, С.265-266, 387].

Безпосередньо на місцях роботою підпільних організацій району керував Одеський повстанком. Територія 1-го повстанського району була розбита на внутрішні підрайони, на чолі яких стояли відповідні Начальники. Всією політичною і організаційною роботою керувала Центральна Пятірка, в склад якої входили Осмоловський, Дубовицький, Грінченко та інші.

Крім Центральної П'ятірки існували «пятірки», які проводили велику і найбільш важливу роботу на місцях: залізнична “пятірка”, що мала розгалуження по всій лінії залізниці Одеса-Київ; “пятірка” водників; “пятірки” на великих заводах. Для зв'язку з ними Центральна П'ятірка виділяла із свого складу одного представника. Робота залізничної “пятірки” охоплювала не тільки залізничників, але й все населення, що жило навколо залізниці. Організацію очолювали Осмоловський і Дубовицький, вона працювала в районі Одеси, Бірзули, Вапнярки, Знамянки і мала звязок із 70 бригадою. У її розпорядженні було 450 багнетів [29, арк.19-21].

Спочатку Начальником Одеського району був полк. Сарновський, якого випадково арештували як дезертира. Після цього ППШтаб призначив Грінченко. Відомо також, що десь на початку 1921 р. у Одеський район був висланий полк. Зеєгорш, але про подальшу його долю не маємо відомостей [122, С.147]. На чолі Мордаріського підрайону стояв Верський, Тираспольського - Дубенко. Верський організував загін із 50 кавалеристів під командою Балицького, а Дубенко прийшов до згоди з німцями-колоністами, що були настроєні проти Радянської влади.

Для звязку створена мережа агентів. Так, Волченцев і Богатов відповідали за зв'язок з Верським, Августінов - з Пшонником із-за кордону, Кирилюк - з отаманом Заболотним. Крім цього, для більш організованих дій між окремими Начальниками Одеський Центр звичайно проводив спільні засідання, які відбувалися на підпільних квартирах Одеси. На цих нарадах Начальники підрайонів звітувалися про стан роботи і отримували накази Центру.

Одеський Центр налагоджував контакти з врангелівською організацією, але в цей час Чека її розкрила. Під час розробки справи врангелівців, чекісти вийшли і на Одеський повстанком, більш того, вони дізналися, що він - це тільки окрема ланка організації у всеукраїнському масштабі. У повстанком було влито зразу кілька інформаторів, що досить скоро увійшли в довіря впливових його членів. Агенти були присутні на важливих організаційних зборах, виконували доручення по зв'язку з агітаторами та вербувальниками. Операція по ліквідації повстанкому відбулася в ніч на 6-е липня. В результаті арештовано більшість керівників, звязкових і агітаторів, всього до 70-ти чоловік.

Після проведення операції з'ясувалося, що в районі Бірзули, Балти і Первомайська залишились неліквідованими великі групи Одеської організації. В Балту виїхав уповноважений, який законспірував сексота Кузенка. Після цього Кузенко вступив в контакт з Верським, якому вдалося уникнути арешту. За даними чекістів, у нього було кілька гвинтівок та навіть схований панцерник. Основна мета організації - підтримка ресурсами загонів отамана Заболотного [29, арк.19-21].

На терені району активно діяла Тираспольська організація що мала велику кількість осередків. Вони формували партизанські загони з дезертирів, велика кількість яких концентрувалася в цьому районі. Більшовикам вдалося розкрити Тираспольську організацію [326, С.145].

Взагалі ж на території району партизани активних дій не вели. Тільки в Одеському повіті діяв загін Чорновоза, а на територію Онанївського повіту розповсюджували свою діяльність загони Заболотного і Кошового [3, арк.9,11].

Другий повстанський район охоплював західно-південну частину Миколаївської губернії: Вознесенський, Миколаївський та Херсонський повіти [12, арк.1]. Певних відомостей про Начальника району не знайдено. Хоч Козельский вказував, що Начальником району був Скляр [299, С.118], документи ППШтабу свідчать, що до кінця вересня район не мав начальника [126, С.106].

Найбільш визначними і активними в районі були загони Іванова, Завгороднього та Шокра. Крім них, тут діяли відносно невеликі загони Піскунова і Шуліки в Миколаївському та Кравця в Херсонському повітах. В межах району іноді діяли окремі частини загону Заболотного. Діяльність загону отамана Іванова розповсюджувалася на три повстанські райони: 2-й, 3-й і 4-й, по території яких він здійснював стрімкі рейди. Однією з найважливіших загону баз Іванова була Ново-Бузька волость Миколаївського повіту. Тут він отримував харчі і переховувався. Серед його партизан було багато місцевих мешканців [43, арк.9, 17; 3, арк. 2-3; 85, арк.3].

В Миколаївському повіті діяв загін Завгороднього. Селяни повіту активно підтримували повстанців [85, арк.3]. У Завгороднього було 100 чоловік: 85 верхових і 15 піших на 2-х тачанках з кулеметами. Він часто діяв разом з Заболотним [44, арк.4]. Загін Шокра оперував в районі волостей Ново-Севастопольської, Ново-Володимирської, Ново-Полтавської, Ново-Павлівської, мав 150 шабель, 50 піхоти, 6 кулеметів, партизани були добре обмундировані і озброєні, піхота пересувалася на бричках. Нерідко використовували документи загону по боротьбі з дезертирами і контрреволюцією або ударної продгрупи. На території району активно діяли також татарські загони: Адіка в Миколаївському повіті, Мантулая в Херсонському та інші [3, арк.2-3]. Загін Коршуна намагався підняти повстання в с.Кранівка за допомогою існуючої там підпільної організації. Але війська ліквідували повстання [32, арк.21].

Третій повстанський район обєднував переважно Правобережну Катеринославщину: Криворізький повіт повністю та відповідні частини Верхнєдніпровського і Катеринославського (за винятком м. Катеринослав) повітів.

Певних відомостей про Начальника району не маємо. Так, Козельский вказував, що район не мав Начальника, бо на цій території панував Махно [299, С.118]. Але в інших джерелах згадувалося, що першою кандидатурою на місце Начальника 3-го повстанського району був славетний отаман К. Степовий (Блакитний). До його появи тимчасово призначено отамана Ю. Ільченка, командира загону “Гайдамак Холодного Яру”. Наказ про це привезла з-за кордону Віра Бабенко, підтвердження - Цибенко. Але за чекістськими відомостями незабаром всіх їх заарештувала і розстріляла Чека. Хто займав цю посаду пізніше, поки що невідомо [122, С.146, 153].

Базою партизанського руху 3-го повстанського району був Криворізький повіт. Тут у травні 1920 р. виникла Степова повстанська дивізія, яку очолив отаман Костянтин Юрійович Пестушко (псевдо Степовий, Блакитний). У червні того ж року тут виник повстанком [72, арк.74-74 зв]. В жовтні, після рейду до Холодного Яру, Степова дивізія повернулася у Херсонщину. Тут Степовий провів спочатку часткову, а після розгрому в с.Ганнівка резервів 2-ї Кінної Армії, повну демобілізацію своєї дивізії на зимовий період [167, С.85-100]. Перед розпуском він розбив дивізію на полки, суворо притримуючись територіального принципу. Кожен полк забирав свою зброю, ховаючи її в місцях відомих тільки деяким командирам. Всі дані про військове добро забрав з собою Блакитний, а копію - начштабу дивізії Г. Гниненко (псевдо Вовгур). Козакам і старшинам дивізії наказано тримати звязок з волосними чи сільськими провідниками повстанства [122, С.139-140].

В кінці 1920 - на початку 1921 рр. ліквідовані старшини Степової дивізії: Клепач, Терещенко та Вовгур, що змусило багатьох або піти в Холодний Яр, або розійтися по різних партизанських загонах Катеринославщини. В цей час Степовий разом із своїм помічником Я.Черевиком (отаманом Лютим) переховувався по селах, переважно в німецьких колоніях. В кінці квітня 1921 р. Степовий загинув в с. Ганнівці, де його пізнав і видав більшовикам близький співучасник, адютант доктора Гелієва О.Кравченко. Лютому вдалося втекти у гори, згодом він приєднався до загону Іванова [122, С.149].

Криворізький повстанком очолював І.Скляр. Штаб знаходився в с.Гурівці. Членами були Власенко (секретар), Михайленко (Бурлак), Ткаченко (Коршун) [121, С.239-240], Приволоцький, голова Весело-Тернівського Виконкому Литвиненко, Паша та Віра Бабенки, О.Кравченко та інші. Після арештів у червні 1920 р. частина комітету приєдналися до Степової дивізії [72, арк.74-74 зв.]. Комітет продовжував свою діяльність і в 1921 р., але вже на початку року зазнав значних втрат. Всього, разом з уже згаданими керівниками Степової дивізії, в той час в Криворізькому районі було заарештовано більше 33-х чоловік [122, С.138, 147, 149].

Один з найактивніших партизанських загонів 3-го району очолював колишній командир кавалерії Степової дивізії Ілля Тишанін (отаман Іванов) [167, С.47]. В радянських працях стверджувалося, що його загін виник під час розпуску Степової дивізії. Не виконавши наказ, Іванов відколовся з частиною кавалерії і, як старий махновець, пішов на обєднання з Махно, але по дорозі заарештований [122, С.142]. Але відомості про арешт Іванова в кінці 1920 р. суперечать архівним матеріалам. Так, повідомлення про загін Іванова зявилися вже в квітні 1921 р. [85, арк.18]. Загін мав два відділи. Першим командував сам Іванов, другим, що мав назву “Сини Обижених Батьків”, - отаман Лютий. Старшинами були Дмитрощенко, Мітрохін, Ведмідь, Свищ, Черненко, Бойчак, Бондаренко та інші. Повстанцям всіляко допомагали селяни. Чисельність в середньому 50-60 вершників, озброєння і обмундирування гарне, мав кулемети і тачанки. Використовував два прийоми боротьби. По-перше, він не затримувався довго в одному місці, робив рейди з району ст. Долгінцево в Херсонський повіт Миколаївщини, звідти у Верхньодніпровський повіт, звідти в південну частину Олександрійського повіту, а вже звідти повертався в Криворіжжя і т. д., рухаючись без обозів, дуже швидко, виключно як кавалерійський відділ, відриваючись від переслідування. По-друге, загін Іванова виділяв з себе дрібні відділи, що розпилювали увагу і сили більшовицького командування. Ці відділи зявлялись зовсім в іншому районі, ніж ядро загону [35, арк.48; 4, арк. 81].

Крім Іванова, в межах 3-го повстанського району діяли загони Петренка, Вернигори, Ріпи, Марусі Никифорової, Ревуна і Коваленко (Верхньодніпровський повіт) [85, арк.18], Нагибенного і Коневця (Катеринославський повіт), Піскуна, Левченка, Панченка, Горєлова (Нікопольський район) [35, арк.23-24].

Однією з найвидатніших фігур повстанського руху не тільки на Катеринославщині, а на всьому півдні України був доктор Гелієв (Гелєв), серб за походженням. Під час розгрому Врангеля, Гелієв разом з групою повстанських керівників, серед яких були Рибалка-Зірка, Беркуль, Сердюк, Никитенко-Огник, Кравченко, Бондаренко, Бєлінський, Цибенко, Карпенко і Кимлач, дістався до Тарнова, де їх прийняв С.Петлюра. Пробувши в Тарнові десять днів, усі, за винятком Цибенка, Карпенка і Івницького, залишили Польщу та направилися в Україну для повстанської праці. Гелієв одержав від С.Петлюри особливі повноваження і призначення організатором на всій Катеринославщині, Північній Таврії і Східній Херсонщині. Треба зауважити, що статус Гелієва не зовсім ясний. Можливо він, як і Карий, був особистим представником Петлюри. Інакше він повинен би був займати якесь положення в системі повстанських груп і районів. Безпосереднім помічником Гелієва став учитель Нікопольського району Рибалка-Зірка, адютантом О.Кравченко (Г.Келес), організатором Нікопольського району - Никитенко-Вогник, організатором Мелітопольського повіту - Кимлач, організатором Білозірського району Мелітопольського повіту - Семінько, організатором Новомосковського району - Сердюк, організатором Верхньодніпровського повіту - Бондаренко. Бєлінський відповідав за зв'язок. Цибенко і Карпенко залишилися при штабі Петлюри для зв'язку з тими, що поїхали.

Повстанком, який очолював Гелієв, був обласним і мав назву “Організація Катеринославщини, Північної Таврії і Східної Херсонщини”. Як видно вже з назви, він, очевидно, обєднував два повстанські райони - 2-й та 3-й. На паперах повстанкому стояв штамп, де крім Гелієва, вказувався Начальник Штабу Самокіш. Чий це псевдонім, встановити поки що не вдалося, можливо Самокіш - це Рибалка-Зірка.

Центральною явкою повстанкому була квартира родини Уманських на розїзді “Потоцькому”. Тут часто бували Гелієв, Кравченко, Рибалка-Зірка, Ільченко. Сюди прибув Цибенко з директивами від Гулий-Гуленка. Він привіз шифр, вручений Тютюнником для зовнішнього звязку. Друга явка повстанкому знаходилась в Катеринославі по вул. Столипінській 15, в квартирі Горобця, якого Рибалка-Зірка призначив керівником Катеринославського агітаційно-інформаційного бюро.

Центр повстанського руху Катеринославщини знаходився в с.Солоному Солоського району. Цей район за рівнем повстанського руху був другим після Криворізького і ще в 1920 р. став резиденцією Гелієва. В 1921 р. тут діяв партизанський загін Семисенка, помічниками якого були Бондаренко і Чумаченко. На квартирі Чумаченка в с. Солоному перебував доктор Гелієв, коли його вистежили чекісти і вбили разом з братами Чумаченками та Бєлінським, який приїхав із-за кордону.

Нікопольський повстанком виник літом 1920 р. Його керівниками стали сільські вчителі Нікопольського району на чолі з Рибалкою-Зіркою та Никитенко-Вогником. Катеринославській Чека вдалося арештувати у 1921 р. 32-х членів цього повстанкому, серед яких найбільшим авторитетом у населення користувалися Іван Шпонько, Йосип Безрідний, Іван Горобець, Кедровський, Локсименко, Калина та інші. Після вказаних великих ліквідацій навесні 1921 р. розвиток повстанського руху на території 3-го району уповільнився на довгий час [122, С.142-146, 149].

Межі 4-го повстанського району визначити досить складно, бо про це існує певна кількість суперечливих відомостей, які важко звести до єдиного знаменника. Так, Козельский вказував, що у склад району входили тільки Єлісаветградський та Олександрійський повіти [299, С.118]. Тоді, як за архівною картою ППШтабу він, крім вказаних територій, обєднував Чигиринський повіт, південну частину Черкаського і Звенигородського та правобережну частину Кременчуцького повітів [12, арк.1].

Певна плутанина є і в питанні про Начальника 4-го повстанського району. Так, той же Козельський стверджував, що Начальником району був сотн. Петренко, який мав загін у районі Єлісаветграду [299, С.118]. А от за спогадами Ю.Горліс-Горського начальником району на Чигиринщину навесні 1921 р. ППШтаб планував вислати Кузьменка [141, С.329]. Тоді як за відомостями більшовицького сексота Каріна та документами ППШтабу, начальником 4-го району у вересні 1921 р. був пор. Михайло Вербицький, якого випадково арештувало Чека. Вербицький користувався великим авторитетом серед керівників ППШтабу, які чекали його звільнення. На випадок, якщо цього не відбудеться, новим Начальником району 4-го міг стати або В. Новіцький, або Березняк, обидва голови місцевих повстанкомів [29, арк.24-24 зв.,27; 26, арк. 88]. Є також певні підстави зробити припущення, що Начальником району був сотн. Нестеренко (псевдо Орел).

На терені 4-го району було два поважних повстанських центри: Холодноярський та Єлісаветградський. Про діяльність повстанських організацій Єлісаветградщини ми знаємо переважно з чекістських матеріалів та доповідей. Так, згідно з ними, Єлісаветград не тільки був осередком 4-го району, але й під час повстання мав стати центром всієї Південної групи. Сюди, на конспіративну квартиру Бардашевих збирався перебратися Гулий-Гуленко для особистого керівництва першотравневою операцією. Квартира була місцем звязку для агентів ППШтабу. Один з них, Цибенко потрапив до рук чекістів. Проведені арешти, на квартирі зроблена засідка, але ніхто не зявився [121, С.309-316].

В Єлісаветграді діяв повстанком “Народна Помста”. Очолював його В.Новицький, який прибув від ППШтабу. Двом агентам Чека, Петренку і Даниленку-Каріну, вдалося стати членами повстанкому. Останній як курєр їздив до ППШтабу і привіз звідти чимало найрізноманітніших відомостей, що привели до арешту багатьох повстанців у різних районах України. Повстанком складався з 14 чоловік (в т. ч. 2 сексотів). Район діяльності - Єлисаветградський повіт, частина Звенигородського і Первомайського повітів. Можливо, на чолі саме цього повстанкому до свого арешту стояв М.Вербицький.

В Єлісаветградському повіті діяв ще один повстанком під керівництвом Березняка. Членами були Королько, Коваленко, М.Гуржос та інші. М.Гуржос у ППШтабі стверджувала, що вони налагодили всі зв'язки по повіту та з Холодним Яром. Керівництво ППШтабу негативно висловлювалося про Новіцького і надавало перевагу Березняку [29, арк.22].

З небагатьох відомостей про отамана Орла-Нестеренка відомо, що місцем його дій був переважно Єлисаветградський повіт [41, арк. 60 зв.; 83, арк.185]. Крім, Орла на Єлісаветградщині оперували загони Залізняка та Ільченко [3, арк.3], сюди періодично заходили отамани Загородній та Іванов.

Другим центром повстанського руху в 4-му районі був славетний Холодний Яр. З часів Гетьманщини і до весни 1922 р. тут існувала своєрідна козацька “республіка”, яка об'єднувала навколишні села. Петлюрівською “Запорізькою Січчю” називали більшовики Холодноярщину, з сумом констатуючи, що місцеве населення повністю відірвалося від радянської влади, якої тут довгий час фактично не було [82, арк.208]. За козацькими традиціями була організована Холодноярська “держава”. Села були поділені на сотні, що об'єднувалися у полки [141, С.7, 43].

З часом Холодний Яр перетворився на повстанський центр усієї України. Весною 1921 р. сюди планував переїхати ВЦПК. Звідси збирався керувати загальним повстанням Ю. Тютюнник. Тут концентрувалися, поповнювалися та формувалися повстанські загони з різних губерній України. Серед холодноярських повстанців були полтавці, тавричани, херсонці, галичани, українці з Кубані та Дону. Під час великих бойових дій Холодний Яр міг мобілізувати до 15-20 тис. вояків.

У межах лісових урочищ Середин Яр, Марусин Яр, Ламані гори, Недашівський став з центром у с. Мліїв існувала ще одна повстанська “республіка”, в якій головував отаман Голий (Трохим Іванович Бабенко). Загін Голого, що на кінець 1920 р. нараховував близько 4000 бійців, оперував на межі 8-го і 4-го районів біля м. м. Городище, Канів, Корсунь і знаходився в тісному контакті із Холодноярськими повстанцями [108, С.293]. Місцем постою були дніпровські острови і ліси біля Канева [82, арк.106]. В загоні перебували такі відомі пізніше ватажки як Грізний, Вовгур, Омельченко. В квітні 1921 р. окремі відділи Голого діяли в Переяславському та Черкаському повітах [85, арк.7]. В серпні, під час здачі Холодноярського повстанкому, Голий був близький до рішення здатися по амністії, але один з червоноармійських загонів зірвав здачу [82, арк.208-209]. У вересні більшовики знову вели активні бої з загоном Голого [83, арк.108].

Холодноярці мали свою повстанську організацію - “Право-Лівобережний Окружний Холодноярський Повстанський Комітет», який очолював Іван Дігтяр-Хоменко, а членами були Сельченко, Деркач, Отаманенко, Микитенко [108, С.297], Панченко, Дзигар, Шапошник, Данченко, Буц [83, арк.109], Ільченко, Заяць [141, С.150], Терехов-Терещук, Горбалюк [41, арк.62], Уманець, Черіненко, Шигельський [82, арк.97, 203, 208-209]. Дігтяр-Хоменко був соціал-демократом, схильним до зайвої патетики і не користувався великим авторитетом серед повстанців. Тому повстанком завжди мав тільки політичну владу [141, С.150].

Військовими справами керував Окружний Штаб. Найважливіші питання вирішувалися на спільному засіданні Повстанкому і Штабу. Весну і початок літа штаб знаходився у Балтському лісі (біля Камянки). Після сутички з червоними 27 червня перейшов у Нерубаєвський ліс. Очолював штаб отаман Петренко, а членами були Деркач, брати Чучупаки, командир куреня Василенко, писар штабу Чиленко, Товкаченко (Товкач) та інші. Штаб керував всіма загонами Холодного Яру [41, арк.53-58].

Обєднаний загін Холодного Яру під керівництвом отаманів Петренка, Деркача, Чучупаки і Пономаренка, розташовувався в урочищі Холодний Яр біля м. Камянки. Він виник на основі загону самооборони с. Мельники, що згодом, обєднавшись з загонами навколишніх сіл, перетворився у полк [145, С.57-58, 66]. Після загибелі перших командирів Василя і Петра Чучупак холодноярців очолив І. Деркач (псевдо Чорнота) [108, С.79]. Тоді ж полк перетворився у бригаду. Отаманом Холодного Яру Петренка обрали навесні 1921 р. До цього він очолював 1-й (основний) курінь бригади [141, С.146, 150].

Треба зазначити, що чисельність, а отже і структура Холодноярського обєднання змінювалася в залежності від ситуації. Командуючим 1-ю Пішою сотнею у 1921 р. був отаман Темний [4, арк.82, 106], отаманом 1-ї Гайдамацької Кінної Сотні (за іншими даними 2-го куреня) був отаман Мамай (Я. Щириця) [82, арк.203]. Загін його складався з рибалок, мав назву “Курінь Білого Яру” і переховувався у дніпровських плавнях. Він мав гармату і полював на пароплави [108, С.224-225]. Отаман Кваша очолював 3 курінь, що діяв в районі Бондурівки, Тимошівки, Красносілки, Цвітної, Ставидел [141, С.226]. Відомими холодноярськими отаманами були Отаманенко, Палій, Ільченко, Заєць, Левадний, Вівчаренко та інші.

Частина холодноярських отаманів діяла окремо. Так, в Чорному лісі із “столицею” с. Цвітне розташовувався Чорноліський полк під командуванням полк. Пилипа Хмари (дійсне прізвище). В самому селі діяла повстанська організація [108, С.174, 184, 259]. Командування полком Хмара прийняв восени 1920 р., коли частина Цибулівського полку здалася разом із своїм командиром Я.Горбенком по амністії [145, С.71-74, 98-101]. Разом з Хмарою залишились у полку старшини Залізняк, Соловій, Кібець та інші. Пішими відділами на початку 1921 р. командували Соловій, Залізняк та Вусик. Кіннота була під командуванням самого Хмари та Кібця [108, С.96, 143-151]. Одним з отаманів Хмари був підхор. М.Дорошенко (псевдо Вернигора), який написав спогади “Стежками Холодноярськими” - одне з основних джерел відомостей про діяльність Холодного Яру.

Хмара діяв разом з загонами Загороднього, Назара Стодолі, Чорноти та інших холодноярських отаманів [85, арк.47]. Леонід Загородній (в окремих джерелах Завгородній) на початку 1921 р. мав загін чисельністю біля 220 чоловік і 13 кулеметів. Згодом об'єднав ще кілька дрібних відділів. Табір розташовувався у лісі біля Розумієвських хуторів, а штаб то в районі Ставіднянської волості, то в лісі між Лебедином і Капітанівкою [108, С.164]. Загін Назара Стодолі (Петренка) на початку квітня 1921 р. мав 150 кіннотників і базувався у Чутянському лісі [85, арк.7].

Славетними холодноярськими отаманами були Гонта, Хвиля, Гупало, Чорний Ворон, Нагірний, Яблучко, Олійник, Бойко, Шапошник. І. Лютий-Лютенко з с. Товмачі Шполянського району Київської губернії діяв під псевдонімом Гонта. Постійною базою Гонти стала Звенигородщина. У листопаді 1920 р. він обраний Головним Отаманом Холодного Яру [145, С.154-160]. Вибравшись у 1923 р. за кордон, він написав спогади “Вогонь з Холодного Яру”.

У Чорному лісі знаходився загін Хвилі, що на початку року об'єднався із загоном Гупала. Загін Чорного Ворона (Черноусова) у 70 кінних і піших розташовувався в Мотусовському лісовому районі. Начальником штабу був Бондаренко, помічниками Лихолай, Куманець. Чорний Ворон діяв разом з Івановим. Наддніпрянський партизанський загін Нагірного мав 100 чоловік і розміщувався на островах неподалік від пристані Бужин, що знаходилися на межі Золотоношського і Черкаського повітів. Літом він об'єднався з загоном Савченка і мав до 350 чоловік при 3-х кулеметах. Загін Яблучка (в деяких джерелах Яблуньки) оперував у лісовому районі біля м.Сміла. Його “резиденцією” були села під Лебединським лісом. Мав 100 кінних, 200 піших, 8 кулеметів, гармату. Олійник діяв у районі м.Златополь. Загін Бойка переховувався на болотистих островах р.Тясмин, на захід від Чигирина, а загін Шапошника знаходився на дніпровських островах в районі м.Ломовате, неподалік від Черкас [108, С.309; 4, арк.103, 114; 82, арк.105; 141, С.222-223; 41, арк.13, 60 зв.].

Вже на початку весни 1921 р. Холодноярщина знов “закипіла”. В березні начальник Чигиринської повітової міліції повідомляв: “Кучки банд… приблизно з 15 березня підняли свої голови … озброюються… всі бандити - кавалеристи, чудово одягнені і озброєні…” [108, С.155-157]. А вже в кінці березня 1921 р. у повіті, по суті, не було радянської влади. Населення не виконувало наказів і розпоряджень, майже не було осередків більшовицької партії. Навколо Чигирина концентрувалися повстанські загони, що іноді заходили до міста [41, арк.1 а].

Тому на початку квітня 1921 р. Постійна Нарада по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР оголосила Черкаський і Чигиринський повіти неблагополучними [28, арк.29]. Більшовицька влада доклала чимало зусиль, щоб здолати холодноярців. Всі спроби закінчувалися невдачею [83, арк.109]. Але в другій половині липня почалася ретельна військова, агентурна і політична підготовка до широкомасштабної операції. У навколишніх селах і містечках 25-та дивізія розмістила нерухомі гарнізони, одночасно створивши 9 летючих загонів. Польовий штаб ВУНК розкинув широку інформаційну мережу (до 300 агентів і повiдомлювачiв по хуторам і селам [82,арк.208]), обстежив ліси і з'ясував чисельність, угруповання і характеристику партизанських загонів. Проведена політична кампанія [41, арк.61-61 зв]. Внаслідок цих заходів, загони Хмари, Бондарчука, Деркача, Нагірного й інших отаманів відійшли на північ, де на початку серпня були оточені [83, арк.10-12].

Після повної ліквідації загону Вівчаренка, частина повстанців здалася [82, арк.171], разом майже з усім Холодноярським штабом. Цьому “сприяв” член повстанкому Шигельський, що потрапив у руки чекістів. Перехід відбувся в с. Жаботин 4-го (в інших документах 7-го) серпня. Здалися й амністовані: Петренко, Деркач, Василенко. О. Чучупака, С. Чучупака, Товкаченко (Товкач), Темний, Литвиненко, Пинченко і ще більш 20 отаманів і 76 чоловік охорони, зокрема Пономаренко, Віслоух, Бих і Литвиненко. Отамани звернулися з листом до Хмари, Загороднього, Залізняка та інших із закликом до припинення боротьби та переходу на бік Радянської влади.

Треба зазначити, що з самого початку більшовики не дуже вірили в щирість отаманів, бо розуміли, що Штаб здався лише під тиском обставин. Окремі амністовані отамани, зокрема, Чорний Ворон, продовжували вести агітацію проти Радянської влади. Щоб уникнути небезпеки, більшовики вже з самого початку планували ліквідацію (“вилучення”) 35 амністованих отаманів [82, арк.208-209], але не наважувались це зробити аж до листопаду, коли вже заходились ліквідовувати не тільки отаманів, а й увесь повстанський, підозрілий і співчуваючий елемент у районі Холодного Яру [83, арк.172].

Репресії проти населення стали основним засобом боротьби з повстанством. Сімї повстанців і куркульських елементів, що допомагали повстанцям, виселялися. У них конфісковувалося майно, інвентар і запаси продовольства. Всіх працездатних направляли в трудові частини, непрацездатних розміщували у містах і селищах [41, арк.13].

На протязі серпня і вересня велися бої з холодноярцями, що не пішли на амністію. 11 серпня загін Олійника майже повністю ліквідовано. 12 серпня загін Нагірного зазнав великої поразки. 13 і 16 серпня розбитий обєднаний загін Залізняка і Назара Стодолі. В кінці серпня здалися Бондаренко, Бойко, Залізняк. Під впливом поразок 28 серпня здалася частина членів Холодноярського Окружного повстанкому: Панченко, Дзигар, Шапошников, Нестеренко, Данченко, Буц [4, арк.109, 114].

Хоч сам Чорний Ворон і здався по амністії [82, арк.208-209], його загін під керівництвом Соколова продовжував діяти. А в 20-х числах серпня, напередодні відправки амністованих в Київ, сам Чорний Ворон втік і повернувся до своїх козаків. Він активно діяв у середині вересня, тоді коли інші трималися переважно пасивно, як, наприклад, отаман Хвиля, загін якого переховувався у Чорному лісі [41, арк. 62].

На початку вересня до більшовиків зявилася делегація від отаманів Орла і голови повстанкому Дігтяря-Хоменка, що прохала оголосити перемиря [41, арк.40]. Дігтяр-Хоменко погоджувався на амністію і обіцяв на протязі 3-5 днів здатися з повстанкомом і всіма загонами, що діяли в Чигиринському, Олександрівському і Єлісавеградському повітах, загальною чисельністю від 200 до 300 чоловік [4, арк.130]. Перемиря було оголошене з 2 по 7 вересня [108, С.184]. Але переговори припинилися, бо повстанці висунули вимоги не прийнятні для більшовиків. Делегатів повстанкому, що вели переговори затримані в м. Камянці, військові дії відновлені [83, арк.7, 22, 25]. В результаті в повітнараду добровільно явився тільки сам Дігтяр-Хоменко та 7 повстанців Орла [4, арк.149].

З середини вересня Хвиля, обєднавшись з залишками загонів Залізняка і Стодолі, почав активні дії. На протязі вересня продовжувалися операції проти загонів Орла, Голого та Загороднього [41, арк.41, 62 зв.]. 17 вересня здалися отамани Темний і Мамай [82, арк.203]. В кінці вересня Нагірний мав тільки 12 чоловік і переховувався на островах південно-західніше Єреміївки. Загін Хвилі у вересні діяв в районі Знамянських лісів, в кінці місяця перейшов в Холодноярський ліс, а в кінці жовтня оперував на межі Чигиринського і Олександрійського повітів [4, арк.148].

5-й район охоплював Ольгопільський, Балтський повіти повністю та південні частини Уманського, Гайсинського і Брацлавського [12, арк.1]. На території району планувалося сформувати повстанську дивізію, командиром якої призначено Начальника 5-го району отамана С. Заболотного. Район мав свій штаб, начальником цивільного управління якого був пор. Д. Дороганич [299, С.118-119].

Загін Заболотного почав діяти наприкінці 1920 р. на Поділлі. На протязі всього 1921 р. районом його дій були Балтський, Первомайський, Брацлавський та Ольгопільський повіти. ППШтаб надіслав до загону козаків і старшин, які створили ядро чисельністю близько 800 шабель і 150 багнетів при 16 кулеметах. Загін активно не виступав, а вів підготовку до повстання. В квітні 1921 р. загітованих селян нараховувалося близько 5-6 тис. чоловік. Вони збиралися за наказом на кілька днів при проведенні великих партизанських операцій [31, арк.4-4 зв]. Окремі відділи складалися із старих повстанців, серед яких обов'язково були мешканці даного району, що являлися посередниками між повстанцями і селянами. Чисельність кожного відділу - 30-80 чоловік, що при нападах збільшувалася за рахунок населення [83, арк.105-106].

Заболотного підтримувала українська інтелігенція: сільські вчителі, службовці радянських установ, члени комнезамів. В кожній “волості” був відповідальний за агітацію. До апарату інформаторів Заболотного входили деякі голови волвиконкомів і сільрад. Більшовики затримали в Первомайському повіті 120 чоловік інформаторів Заболотного, в Балтському - 150, на ст. Голта - 34 залізничників. Чекісти з тривогою відмічали, що маса колишніх комуністів, особливо із боротьбистів і червоних партизан, працювала на Заболотного [82, арк.119-120].

Заболотний вів надзвичайно активну і вдалу роботу по розкладу Червоної Армії і залученню її командирів до повстанської праці. Серед помічників Заболотного були командир 70-ї бригади 24-ї стрілецької дивізії Л. Крючковський (отаман Крюк), командир полку кінноти бригади Котовського І. Киршул, командир 26-го полку кінноти Байда (псевдо Верещака) і начальник кінної розвідки цього ж полку Гаркуша-Савицький. Отримавши відомості про співпрацю Крючковського і Заболотного, чекісти заарештували Гаркушу-Савицького [29, арк.19-21].

Крючковського завербувала І.Боронецька. Її ще в листопаді 1920 р. вислав в УСРР Чеботарів. Крім завдання стосовно Крючковського, Боронецька мала налагодити контакти з Махно і звести його з Мордалевичем, але це не вдалося. Допомагав їй командир продовольчого загону Яворський, що влаштував Боронецьку вчителькою в Ольгопільську школу. Боронецьку схопили разом з Крючковським і стратили в кінці жовтня 1921 р. Їх розкриттю сприяв арешт Братовського-Ярошенка (агент Чеботаріва) та ліквідація повязаної з ним підпільної мережі [146, С.102, 128-129].

Організаційний центр Заболотного знаходився в лісах Ольгопільського повіту. Він проводив періодичні напади на радянські установи, активно виступав проти військових частин Червоної Армії, забираючи, де можливо припаси, зброю, продрозкладку, видавав накази, вів постійну агітацію, розповсюджував відозви. Були й великі операції. Так, 2 квітня Заболотний захопив Ольгопіль, убив Начдива 12-ї Реву, звільнив заарештованого Солтиса [31, арк.4 зв.; 436].

Бази повстанців - ліси і болота. В партизанських загонах існував суворий поділ на бригади, полки, сотні (кавалерійські), вони не мали нічого спільного з бандитизмом. Вмілі партизанські операції робили ядро повстанців невразливим. Вбиті і поранені забиралися із собою, тому що загін мав свій похідний лазарет [83, арк.85, 105, 107].

Певно організаційна структура загону Заболотного неодноразово змінювалася. Про неї ми маємо тільки уривчасті відомості, які важко звести у єдину картину. Так, на початку 1921 р. командиром піхоти у Заболотного був Стратієвський, комкавалерії - Карін; комобозу - Сердюк, начхозом Солтис. В червні-липні відділ Заболотного носив назву Балтсько-Ольгопільського Повстанського загону, начштабу якого був Киршул, а завідуючим політично-агітаційним відділом - М. Верещака. Голова політико-агітаційного відділу очолював Раду, якій усе підпорядковувалося в політико-адміністративному відношенні. До складу Ради входили місцеві селяни. Політорганізаторами загону були Лещенко, Гайдученко, Малий та Мехерський [79, арк. 15; 82, арк.47, 105-105, 120; 125, С.494; 347, С. 251].

Мабуть організаційне ядро майбутньої дивізії Заболотного концентрувалося в створеній ним Наддністрянській Повстанській Бригаді, яку очолив Киршул. Начштабу бригади став пор. Чехович (псевдо “отаман Гуляйбіда" або “отаман Сірко”), адютантом штабу - Дороганич (“отаман Перейдидорога"). Повний склад штабу бригади був аналогічним районному штабові. На зразок Наддністрянської бригади повинні були організовуватись і інші ділянки 5-го району [299, С.119]. Очевидно кадровим ядром інших бригад повинні були стати загони отаманів Солтиса, Кошового, Боровського, Добровольського, Грязного, Стаценка та інших, що підпорядковувалися в своїй діяльності Заболотному [438, С.90-91].

Район дій бригади був розділений на 3 курені, які обєднували кілька волостей. Їх очолювали уповноважені Заболотного. У кожному селі було повстанське ядро з призначеним командиром. До кожної ділянки прикріплений конкретний загін, який виходив за його межі тільки у виняткових випадках [299, С.119].

Загін Солтиса складався з галичан, молдаван, румун та росіян і мав близько 100 багнетів і 25 шабель при 2-х кулеметах. Ядро - 40-50 чоловік, інші - мешканці навколишніх сіл. В кінці серпня загін Заболотного розділено на дві частини: перша під командою самого Заболотного зі штабом у Миколаєвці (біля ст. Кадимів), друга під командою Солтиса із штабом у Оженово (біля Ольгополя) [4, арк.57зв., 89, 115].

Партизани Кошового називали себе “гайдамаками Чорного лісу” або “чорними гайдамаками”. Головою повстанської Ради загону був Я. Малий. Загін полк. Боровського в 70 чоловік сформовано у червні 1921 р. у районі с. Попова Гребля з молоді навколишніх сел. [32, арк.20-21].

Заболотний підтримував звязки з більшістю повстанських центрів України, особливо з Поділлям, Холодним Яром, Київщиною та Катеринославщиною, мав сталі контакти з ВЦПК, кілька разів, у березні, в кінці червня та на початку липня, виїжджав за кордон. Він співпрацював з повстанською організацією німців-колоністів, що мала невеликий загін [31, арк.4зв.; 45, арк.10-15].

Заболотний неодноразово проводив наради отаманів. Так, 16 квітня 1921 р. поблизу Тульчина відбулася нарада Лиха, Хмари, Заболотного й Цимбалюка, 25-го липня в с. Любашівка повинен був відбутися з'їзд всіх керівників повстанського руху України. В кінці липня він відправився в район Умані з невеликим загоном для військової наради. Наради пройшли на початку і в середині серпня [4, арк.82, 112].

В кінці липня більшовики здійснили широкомасштабну операцію по ліквідації Заболотного. Зосередивши тут дві дивізії, командування червоних планувало оточити сили Заболотного і цілком їх знищити. Але партизанські загони із значними втратами вийшли з оточення [40, арк.35].

Значні удари по організації Заболотного наносили чекісти. В липні ліквідована організація в Дубосарах (300 чоловік). В ніч на 26-е липня в м. Балті був розгромлений осередок, що складався з місцевої інтелігенції і колишніх службовців. В ту ж ніч чекісти схопили повстанців с.Гольми, Онанївського повіту в кількості 16 чоловік. Всього в районі Балти арештовано 130 чоловік. На початку вересня розкрито повстанську організацію в с.Димківка (біля Ольгополя) [29, арк.21; 4, арк.135].

Підготовка рейду затягувалася, час загального повстання переносився кілька разів, а ліквідація повстанських організацій викликала зневіру в успіху справи. Під впливом більшовицької агітації про амністію, багато великих і малих загонів здавалося. Так, разом з Лещенко та комбригом Карим-Онуфрійцем, здалася група рядових повстанців Заболотного [83, арк.85].

В кінці жовтня загін Заболотного, разом з загонами Солтиса і Боровського, переховувався в Ново-Гребінському лісі біля Ольгополя. Їх об'єднана кількість - 200 шабель, 30 багнетів і 1 кулемет. Настрій пригнічений. 19 жовтня Боровського спіймали [32, арк.20-21; 299, С.93-94]. Отамани збиралися, якщо Румунія до холодів не надасть допомоги, піти з загонами за кордон [125, С.481]. В цей час більшовики ліквідували повстанком, що обєднував села Рибниця, Ковбасна, Воронково, Красненьке, Бруштени та інші [277, С.76].

Крім партизанського обєднання Заболотного, на терені 5-го району діяли загони Зайцева, Гнило, Захарченка, Глазова, Станишевського, Олешка, Коваленка. Сюди заходили загони з Подільської губернії [54, арк.15, 46; 4, арк. 57; 3, арк. 9].



3.3. Друга Повстанська Група



Друга (Північна) Повстанська Група займала територію окреслену лініями: ріки Прип'ять і Дніпро, залізниця Черкаси - Вапнярка до Ямполя, ріка Дністер, польський кордон. В її складі було п'ять повстанських районів (з 6-го по 10-й). Група в основному співпадала з межами Північного повстанського фронту, окресленими за планами повстання від 27 вересня 1920 р. [12, арк.1] Очолювали групу на протязі 1921 р. аж четверо командуючих.

Першою кандидатурою, яку запропонував С.Петлюрі Ю.Тютюнник, був І.Струк [25, арк.15], але, як вже було вказано, в квітні 1921 р. С.Петлюра вислав в Україну полк С.І.Карого-Яворського із полку Чорношличників і, як начальника його штабу, підполк. Вогня-Горбанюка із своєї охорони для організації повстання на Правобережжі [346,С.100]. Мабуть, Мазепа допустив неточність і Карий мав керувати тільки Північною групою, на що вказував у своїх спогадах Гальчевський (Орел) [135,Ч.1,С.91] та говорилося у більшості радянських документів і праць [299,С.125]. Вже в Україні Карий призначив командантом штабу отамана Орла, а начальником звязку - Мемчуру-Лісового [135, Ч. 1, С.91-95]. Чому Ю.Тютюнник, за згодою, до речі, Петлюри, вирішив замінити Карого на Мордалевича, встановити не вдалося. Не зважаючи на офіційне усунення, Карий діяв як Командуючий групою аж до часу Листопадового Рейду [135,Ч.1,С.128].

Представник ВЦПК Наконечний в ППШтабі запропонував на пост Командуючого групою дві кандидатури: Мордалевича і Богатиренка. Ю.Тютюнник вибрав Мордалевича. Ще в квітні 1921 р. ВЦПК призначив Мордалевича Командуючим Північним повстанським фронтом, а командуючим групою він став у травні, коли вже практично перейшов на бік більшовиків. “Спадкоємцем” цього посту став отаман Орлик, що виконував ці обовязки аж до початку Листопадового Рейду, коли Ю.Тютюнник призначив командуючим 2-ї групи Л.Ступницького [299, С.128].

Терен 6-го повстанського району охоплював Проскурівський, Камянець-Подільський, Вінницький, Жмеринський, Могилівський, Літинський повіти, Ново-Ушицький район [12,арк.1]. Начальником району був полк. Я.Шепель, який разом із штабом і загоном прийшов на Поділля із району Корця. Свій загін Шепель розбив на ряд груп, які прикріпив до певних районів [218, С.53-78; 83, арк.148].

В своїх спогадах отаман Орел-Гальчевський вказував, що штаб Я.Шепеля складався з пятьох братів Паньковецьких, що мали великий вплив на отамана. З часу свого прибуття Шепель вів себе пасивно і сидів у Хмельницькому лісі під Тернівським Майданом, чекаючи армії Ю.Тютюнника. Поведінка “шепелівців”, особливо братів Паньковецьких, була вкрай аморальною. Вони грабували селян, гвалтували жінок [135,Ч.1,С.124-154]. Відомості Орла-Гальчевського, на нашу думку, вірні, бо сам він був одним з найвизначніших отаманів Поділля у 1920-1925 рр.

Отримавши поранення під час 1-го Зимового Походу, Гальчевський залишився в Україні і почав організовувати повстанський рух на Поділлі. Разом з своїми колишніми повстанцями Гальчевський з лютого по березень 1921 р. створив повстанські осередки в межах трьох повітів: Літинського, Летичівського і Вінницького. Центром його діяльності став Брусленів. Гальчевський організував інформаційно-розвідницьку службу, що пробралася до радянських установ і, навіть, Чека. Дуже швидко він розкрив радянську агентуру (“сексотів”) і знищив її.

Повстання почалося раніше, ніж розраховував отаман. В середині лютого навколишні села закипіли, опираючись більшовицькій мобілізації. Селяни ховалися по лісах, втікали із зброєю з Червоної Армії. Загони стихійно формувалися в боях з більшовиками, що приїхали ловити “дезертирів”. Свій загін Гальчевський зібрав на початку квітня. На нараді в лісах Улодівки (Кипорів Яр) отаман взяв псевдонім “Орел”. Загін отримав назву “Повстанський відділ Отамана Орла” і складався з 3 сотень: першою командував О.Грабарчук; другою - В.Сендзюк (Харко); третьою - М.Лихо. Начальником штабу став пор. Красота. Діяти почали 15 квітня. Діяльність Орла більшовики розцінювали як повернення Шепеля [135, С.15-85].

На початку травня загін Орла мав вже 150 вершників. В той час на Поділля завітав київський отаман Пугач. Разом з ним Орел пішов на Київщину, де зустрівся з Командуючим групою Карим і приєднався до нього. При поверненні у Вінницький повіт Крий і Орел потрапили до Шепеля, який мало не розстріляв їх. Орел залишив Шепеля і далі вже діяв самостійно [3, арк.9; 135, Ч.1, С.50-107].

У 6-му повстанському районі діяло багато повстанкомів, зокрема, у Вінниці, Проскурові, Деражні, Літині, Вовковицях, Фрамполі, Камянець-Подільську, Колодієвці, Котюжанах, Жмеринці, Могилеві, Ямполі, Бабчинцях [12, арк.1]. На чолі Вінницького повстанкому стояв Кутакевич (Кутасевич), що в той час працював народним слідчим Вінниці [218, С.75]. Можливо, він був начальником Вінницького підрайону. Ще одну вінницьку повстанську організацію створив, як це не дивно, голова повітового виконкому І.Петрунь. Її членами стали завідуючий інструкторського підвідділу управління губревкому Шаулко, замісник губвидату Порайко, голова кам'янецького раднаргоспу Радченко та інші. Організація складалася з “трійок” і вимагала: знищити диктатуру пролетаріату та всі карні органи; утворити самостійну Українську Республіку, якою керуватимуть вільні трудові ради. Її націонал-комуністична орієнтація не завадила встановити звязок з ППШтабом і петлюрівськими повстанцями: Петрунь підтримував звязок із Гайсином, Шаулко із Жмеринкою й Камянцем. Повстанська організація виникла також серед членів немирівського комсомолу [299, С.115-117].

Проскурівський повстанком, розгромлений більшовиками, мав у своєму складі 37 осіб, переважну більшість яких складали залізничники та інтелігенція. Ця організація служила етапом для курєрів та інструкторів, які прибували з-за кордону. Розкрито було і кам'янець-подільську організацію, яка налічувала 150 членів. В її складі були студенти, вчителі та селяни, очолювали Вєтрянов і Петрушенко (він же Дем'яненко). Згодом було розкрито й другу проскурівську організацію, яка налічувала 400 підпільників [275, С.82]. 24 листопада розгромлено жмеринський повстанком [83, арк.252]. На чолі повстанкому Нової Ушиці стояв Радлевський, а членами були службовці Опродкому та інших радянських установ [85, арк.33].

На Поділля ППШтаб направив багато старшин, які створювали нові загони. Так, в квітні 1921 р. в Вінницькому повіті почав діяти Запорізький Повстанський Партизанський загін в 300 шабель і 200 багнетів [85, арк.68]. Загін хор. Соломінського вийшов на повстання перед Пасхою 1921 р. [14, арк.49 зв.-50]. В кінці червня в район ст. Вапнярка з Румунії прийшов 1-й Повстанський Наддніпрянський загін на чолі з полк. А.Соколовським [109, С.267]. В кінці липня в районі Вороновиці сформувався загін полк. Ризуна, що називався 4-м кавалерійським полком 1-ї Повстанської дивізії Подільського корпусу і підпорядковувався Карому, звідки отримував завдання [4, арк.87]. Загін Бернадського в 50 чоловік з'явився наприкінці вересня в Ново-Ушицькому районі [83, арк.85,252]. В той же час у Могилівському повіті сформовано загін полк. Маклашевського [275, С.80]. Загін П.Ходака в 40 чоловік діяв в Брацлавському і Вінницькому повітах, під час боїв зазнав значних втрат, тому отаман розпустив більшу частину козаків. Сам до кінця червня переховувався з 6-7 козаками [125, С.492].

На початку лютого 1921 р. у Ямпільському і Могилівському повітах спалахували повстання проти продрозкладки. У Ямпільському повіті взялися за зброю 12 тис., а в Могилівському - 5 тис. селян. Для придушення повстання були надіслані військові і міліцейські частини, заарештовано біля 400 чоловік з села Бабчинець, біля 300 страчено. На найбільш бунтівні села: Бабчинці, Яруга, Грушка та інші, накладено контрибуцію, під виглядом якої червоноармійці грабували селян [16, арк.52].

Багато отаманів району здалися по амністії. Серед них І.Прісич, П.Ходак, С.Коваль, Д.Шевчук (псевдо Біда) [51,арк.23-24], Коваленко, Голенко, що написав відозву до повстанців [83,арк.85]. Саме завдяки йому більшовикам вдалося ліквідувати отамана Лихо.

Органи Чека використовували амністованих отаманів для агітації серед повстанців. У такий спосіб були використані отамани Голенко, Прісич, Лященко, Артем Онищук й інші. Доля останнього показова. Його загін у грудні 1920 р. разом з частинами Армії УНР перейшов у Румунію, де був інтернований. У 1921 р. Онищук втік з табору, але на кордоні його арештували чекісти. Червоні вирішили використати отамана для встановлення звязків з іншими ватажками. Напевно, Онищук не зраджував, а повірив у щирість амністії і більшовицьких гасел. Він написав відозву до повстанців і в кінці червня привів для амністії отамана Ходака. Під час переговорів з Лихо, Онищук сприяв амністії Нечая, але згодом повернувся до повстанства. За короткий час Онищук зібрав загін більший, ніж у Лиха, вів запеклі бої з червоними у Літинському повіті. Зимою розпустив загін і в середині грудня під час переговорів про амністію, більшовики знову схопили Онищука [275, С.70-73; 125, С. 492-495].

7-й повстанський район обєднував Уманський, Гайсинський         та Липовецький повіти, а також східну частину Брацлавського повіту. Про Начальника цього району не знайдено точних відомостей. Козельський стверджував, що ним був Ратушний, який жив у Тетієві, робив тільки видимість роботи, надсилав рапорти через курєрів Якубовича до Ю.Тютюнника. Арештували Ратушного в 1922 р. під час ліквідації 8-го району [299,С.132-133].

Наскільки ці відомості відповідають дійсності, важко сказати. Проте, є відомості, що отаман Лихо у березні 1921 р. побував у Румунії, де отримав повноваження на право підняття повстань в Уманському, Брацлавському та Липовецькому повітах [31, арк.4]. Можливо це означало, що Начальником 7-го району був призначений саме він, хоча А.Гулий-Гуленко був командуючим 1-ї групи і не мав відповідних повноважень.

Як і в деяких інших районах Поділля, повстанський рух тут очолювали місцеві представники радянської влади. Так, головою Гайсинського повстанкому був повітовий воєнком Селицький. З ним співпрацював голова вінницького повстанкому І.Петрунь. [299, С.116]. Гайсинський повстанком формував партизанські загони із місцевих селян, йому у політичному відношенні підпорядковувалися 144-та Надбужанська повстанська дивізія отамана Хмари та її відносно самостійні загони отаманів Лихо, Підкови, Цимбалюка, Пушкаря та інших. Більшовикам вдалося в жовтні 1921 р. арештувати 83 членів цієї організації [275, С.82].

Одним з центрів повстанського руху на Уманьщині були галицькі частини, що входили окремим полком до складу 45-ї дивізії. На чолі повстанського комітету в Умані стояв Бичковський. Очевидно, це був осередок УВО, адже їх курєр Горинський відвідував не Тарнів, а Прагу і тримав звязок з І.Авраменком (Андрухом) в Києві [29, арк.17]. Під час ліквідації Уманських організацій “вилучено” до 2000 чоловік, в тому числі і з галицьких частин [448,С.304]. Сильна повстанська організація, що мала зв'язок із усіма організаціями Київщини й особливо Таращанського району, існувала в Липовецькому повіті під керуванням агента ППШтабу [12, арк.1].

Основні партизанські сили 7-го району були обєднані в 144-й Повстанській Надбужанській дивізії, сформованій за наказом С.Петлюри від 24 січня 1921 р. За час існування дивізії її структура змінювалася, але на момент створення командиром був Хмара, його помічником Лихо (Дорошенко), осавулом по стройовій частині - старшина Суворов (в інших документах начальник штабу Суворін), осавулом Оперативного Відділу Є.Терещенко (псевдо Завірюха), Діловодом - Варивода, Начальником - Страшний, комендантом 1-ї сотні - Сивожа, підсотником - Кочубей, комендантом - Орленко, вахмістром - Голодрика, командиром 1-го взводу - Чорнота, 2-го Присяжнюк [50, арк.1; 51, арк. 23].

На жаль, в донесеннях більшовицької агентури про повстанців 7-го району багато суперечностей. Так, в матеріалах про отамана Хмару є помітне розходження щодо його справжнього прізвища. За однією версією, Хмара - це Семен Харченко [138, С.9], мешканець с.Кольорова Єлисаветградського повіту, підпрапорщик старої армії, підвищений Петлюрою у прапорщики [54, арк.18]. За іншою версією Хмара - це Іполит Годзиківський (Радзиківський), що народився в м. Миколаєві в дворянській родині і мав чин штабс-капітана [31, арк.3]. На нашу думку, більш відповідає дійсності перша версія.

Дивізія складалась з місцевих козаків і в квітні 1921 р. мала 640 чоловік при 6-ти кулеметах. У складі дивізії були 2 дивізіони та 4 сотні, комендантська сотня, команда розвідників, каральний загін, усього 7-м частин. Хмара збільшував свій загін за рахунок обовязкової мобілізації [31, арк.3зв.].

Хмара прикладав великі зусилля, щоб перетворити свою дивізію в справжню регулярну частину Армії УНР. Проводилися стройові заняття, суворо каралися порушення дисципліни, пияцтво, грабунки [50, арк.1-3]. Але такі дії не були систематичними, бо місцеве селянство активно підтримувало повстанців [31, арк.1зв.].

Майже весь лютий 1921 р. дивізія оперувала в Чигиринському районі і тільки в перших числах березня зявилася в Гайсинському і Брацлавському повітах, звідки перейшла в Уманський повіт, де зосередилась в районі Монастирище [31, арк.3зв.]. Згодом головним районом дій дивізії став Гайсинський повіт в межах чотирикутника: південь - Тростянець, захід - залізниця Тростянець-Подільський-Вапнярка, північ - залізниця Вапнярка-Гайсин, північ - р. Буг [218, С.69].

Відомості про організаційну структуру загону Лиха суперечливі. По-перше, він входив до складу 144-ї дивізії, тому міг мати окрему структуру лише в часі, коли дивізія ще не була створена, або коли вона розділилася на окремі відділи. Можливо, що більшовицька агентура просто плутала або ототожнювала загони Хмари і Лиха. Очевидно саме про це свідчать суперечливі відомості про його чисельність. Так, майже в один і той же час повідомлялося то про 600 чоловік [448, С.304], то про 300 піхоти і 50 кавалеристів [31, арк.4], то про 200 шабель та 600 піхотинців [85, арк.49].

У серпні сотн. Олійник був начальником штабу у Лиха, помічником отамана і командиром 1-го піхотного полку - Терещенко (Завірюха). Господарською частиною завідував спочатку С.Амброзевич, а після амністії у середині липня - пор. П.Манисяк. Командиром дивізіону був прапорщик М.Рюрик, що прибув із Румунії, а комендантом штабу - кубанець І.Кривонос (Кривонос-Зелений, брат славнозвісного командира дивізії). Прапорщик В.Плахотнюк (Іво) очолював розвідку і відповідав за звязок з іншими загонами. Політичною роботою займався старший унтер-офіцер Ю.Даниленко [4,арк.82; 51,арк.23; 31,арк.4; 125,С.493]. Окремими загонами керували отамани Якубенко, Жолудь, Чуприна, сотн. Дробот, помічником якого був отаман Лисиця [275, С.77; 82, арк.210; 83, арк.128; 54, арк.20].

У квітні Лихо відокремився від дивізії і пішов на Київщину, звідки в травні перейшов у Кременчуцьку губернію, а в кінці місяця, повернувшись на Поділля, знову приєднався до дивізії, після чого вона налічувала 1600 кіннотників та 500 піших повстанців. Великих втрат зазнав загін Лихо в серпні, коли залишилось всього 24 чоловік кінноти. Під впливом поразок почалася деморалізація. Спочатку Лихо був категорично проти амністії, але під впливом Онищука почав вагатися і не заважав здаватися своїм козакам та старшинам [31,арк.1; 28,арк.60; 4,арк.82; 5,арк.13]. Лихо і сам зробив спробу здатися, але Онищук, який на той час знову перейшов до повстанства, арештував отамана і весь його штаб. Деякі члени штабу: Кривонос, Флерка, Рюрюрик і Плахотнюк втекли разом з Нечаєм і здалися. Лихо вже разом з Онищенко знову почав боротьбу. Ліквідації Лиха сприяв амністований Голенко, що в бою 4 жовтня поранив Лиха. Не бажаючи здаватись, він застрелився. Загін під командування Галайди частково розбігся, частково здався в листопаді [125, С.72-73].

В склад 144-ї дивізії напевне входив 145-й Гайсинський повстанський пішо-кінний полк отамана Підкови (Завзятого), що діяв у Гайсинському повіті, а також в районі м. Теплик і складався з трьох сотень: пішої, кінної і штабної [31, арк.8-9; 85, арк.50]. Більшовики захопили розпорядження Підкови, в якому він проголошував м. Теплик повітовим містом Гайсинщини, його комендантом призначався полк. Дудник. Населенню наказано здати усю зброю в штаб полку, проведена мобілізація офіцерів до 60 років і рядових до 46 років [85, арк.50]. Начальником Штабу являвся М. Дрюк, командиром командантської сотні А.Шило, осавулом В.Остракиця. До полку на початку 2-ї половини квітня приєднався загін Олійника [31, арк.4].

Відомим ватажком району був отаман П.Бокало (псевдо Нечай). Його загін виник у 1920 р. і мав до 1000 чоловік. Разом з військами УНР Нечай відступив за кордон, але 20 грудня 1920 із загоном в 300 чоловік повернувся в Липовецький і Уманський повіти. Його помічником і організатором загону був О.Головащенко, начштаба Жолудь, адютантом А.Дащенко [51, арк.23]. Нечай активно діяв до червня 1921 р., коли розпустив загін, залишив тільки 16 чоловік під керівництвом Жолудя, сам же перейшов у загін Лиха. При сприянні Онищука Нечай здався по амністії і згодом допомагав Подільській Губчека вести переговори з Лихо [218,С.67].

В Уманському повіті діяв загін Дерещука, що був начальником Уманського підрайону [29, арк.25]. Чисельність, по різним даним, від 200 до 400 чоловік при 3 кулеметах і 1 гарматі. Складався здебільшого з дезертирів. Загальне керування належало Дерещуку, окремими відділами командували Мірошник і Кравченко. Штаб-квартира Кравченка знаходилася в с. Нерубайко в тамтешнього псаломщика. Ідейний керівник загону - учитель с.Левковки Кирилов. Загін ліквідовано у травні 1921 р. [31,арк.3-3зв.].

Крім вже названих загонів в межах району діяли загони отамана Левченка до 100-150 чоловік кавалерії і піхоти (Гайсинський, Брацлавський, Ольгопільський повіти) [4, арк.14; 2, арк.52] та отамана Чайковського переважно в Уманському повіті [54, арк.48].

Із десяти повстанських районів Правобережжя більшовики мабуть найкраще були поінформовані про 8-й район, діяльність начальника та штабу якого докладно описана в радянській літературі. Так сталося тому, що на початку 1922 р. чекістам вдалося вистежити та ліквідувати 8-й повстанський район разом з “Козачою Радою”.

8-й район був розташований у південно-західній частині Київської і північно-західній частині Кременчуцької губерній. В нього входили Таращанський, Канівський, Сквирський, Черкаський та Звенигородський повіти, залізниця Черкаси-Бобринська-Сміла-Шпола-Христинівка-Умань. Начальником 8-го району в квітні 1921 р. ППШтаб призначив пор. М.Якубовича (псевдо Невідомий), що до цього знаходився в таборі.

Вже на території району Якубовича арештували під час облави на дезертирів, але потім відпустили. В час його відсутності обов'язки Начальника району виконував сотн. Г.Г.Грабовський. Він зв'язався з загоном Куравського, послав уповноважених до повітів. Звільнившись, Якубович через Грабовського зв'язався з отаманами Куравським, Бузенним, Трейко та іншими. Якубович мав організувати під час повстання дивізію. Для цього він розбив район на підрайони, повіти, ділянки, волості. В підрайонах повинні формуватися бригади, в повітах - полки, ділянках - курені, волостях сотні [105].

Було призначено 3-х підрайонних начальників, розподілено між ними 6 повітів. 1-м підрайоном (Таращанський і Сквирський повіти) командував отаман Куравський (Богун), 2-м (Білоцерківський і Канівський повіти) хор.Петренко (Ястреб), 3-м (Звенигородський і Черкаський повіти) - отаман Титаренко-Кузьменко.

Однією з головних кадрових баз партизанського руху 8-го району були старшини і козаки Дніпровської дивізії отамана Зеленого, що, після розгрому в 1919 р. під Каневом, повернулися додому, у села Трипільської, Стайківської, Черняхівської, Обухівської, Германівської, Кагарлицької та Дмирівської волостей. Зайнявши Київщину, більшовики почали нещадно винищувати “зеленківців”, тому частина з них переховувалася, а частина пішла в партизанські загони.

У 1920 р. під час польсько-українського наступу “зеленківці” спробували відродити Дніпровську дивізію, але поляки були проти цього. У серпні, під час оголошеної “зеленківцями” мобілізації зібралося більше 3000 вояків. Ще в червні в цій місцевості почали формуватися повстанкоми та військові ради. Одним з відомих “зеленківських” отаманів був Й.Завзятий, що діяв у Черняхівській волості. Для великих операцій його загін обєднувався з “гощовцями ” із Трипільської волості. Обидва загони мали звязок з загонами отамана Чорного (Переяславський район) та отамана Неїжка (район коло Ржищіва).

Рятуючись від переслідувань, трипільські “зеленківці” почали перебиратися в найближчий ліс, в Гощів: болотисте місце, яке заросло ожиною, молодими вербами, дубами, очеретом. Багато місць вкривала вода, на острівках розміщувались курені повстанців. Тут в кінці 1920 р. сформувався Гощівський загін. У 1921 р. командиром гощівського загону став колишній адютант Зеленого М.Таценко (Вакула). Він був ідейним українцем, але не мав сильної волі і авторитету, тому загін майже повністю перетворився на карний. Весною 1921 р. чекали уряду УНР і загального повстання, готувалися до нього, шукали звязку з урядом УНР. По селах були розташовані більшовицькі частини. З січня по квітень здійснювалися часті облави по лісах та островах, знищувалися сімї повстанців. В квітні гощівський загін розпочав активну діяльність, робив часті напади. Разом з партизанами отамана Чорного намагалися захопити м. Обухів, але напад не вдався, що остаточно підірвало авторитет Таценка. Під час сварки його забито, після чого в Гощеві запанувала повна анархія. Відношення селян різко змінилося на гірше [14, арк.101-101зв.; 155, арк.110-116].

Літом повстанці увійшли в контакт з ВЦПК, який переформував Трипільський повстанський комітет та інші комітети у волостях, налагодив звязок з повстанськими загонами, підняв повстанський дух. Представником ВЦПК у Київському повіті був Черкас. ВЦПК доручив мав в цій місцевості свого агента Григоровича, якому доручив увійти в контакт з гощівцями і загоном отамана Чорного. За інструкціями ВЦПК обидва загони повинні були обєднатися і стати завязком Трипільської повстанської дивізії. Звязки з гощівцями вдалося встановити в травні, а з Чорним тільки в липні, коли більшовики арештували керівництво ВЦПК.

На початку липня Григорович разом з Осипом Думіним (псевдо А.Крезуб та Залізняк), дізнавшись про арешт ВЦПК, пішли в Гощів до партизан. Їм вдалося на початку серпня обєднати гощівців з загоном отамана Чорного. Спільний відділ отримав назву “Партизанський загін імені от. Зеленого”. Його командиром обрано О.Думіна. Отаман Чорний добровільно зрікся з отаманства і з кількома козаками пішов на південь. З часом між гощівцями і козаками Чорного почались непорозуміння. Гощівці, яким не подобалася висока дисципліна козаків Чорного, вели себе з селянами як більшовики. Тоді О.Думін розділив загін на два відділи, які обєднував під час великих операцій. Командування над відділом Чорного прийняв Неїжко. Гощівцями, які з цього часу припинили свою діяльність і сиділи в лісі, продовжував керувати О.Думін [155,С.110-116]. Восени його заарештувала Київська Чека, але О.Думін втік за кордон. Отамана Чорного піймали в грудні в районі Трипілля [14, арк.102; 57, арк.24].

Крім Трипільського повстанкому, на території району діяли повстанські організації в Сквирі, Таращі, Звенигородці, Черкасах, Каневі, Чернишеві, селах Великий Повстень, Морозівка, Женьків, в районі ст. Рокитник [12, арк.1]. Організацію галицьких військових в Звенигороді очолював Саврін [29, арк.17].

Повстанські організації проводили регулярні наради, під час яких обирали повстанський комітет та військову раду. Ці органи видавали накази, писали відозви до селян та призначали сотенних командирів, які таємно формували сотні. Повстанкоми в Трипільській, Стайківській і Черняхівській волостях мали звязок з Неїжком, Чорним, Мельником та Орликом [14, арк.99-100, 101зв.]. Повстанком в с. Морозівка мав звязок з загоном Трейка [4, арк.130], а Білоцерківський - з загоном Гаєвого і Зайця [83, арк.27].

Відомим повстанським ватажком 8-го району був полк. Цвітковський, що діяв в районі Таращі і мав загін в 300 чоловік. Він об'єднував під своїм керівництвом групи в Корсунському, Звенигородському та Уманському повітах, що, зі слів самого Цвітковського, нараховували до 1000 чоловік [5, арк.12]. Помічником Цвітковського був Мартиновський. 26 липня, перед самим початком широкомасштабної операції по ліквідації його загону, Цвітковський здався більшовикам [82, арк.106, 155].

Отаман І.Трейко використовував оригінальні способи боротьби. На терені кількох повітів (Сквира, Тараща, Біла Церква) він мав велику конспіративну мережу. Трейко збирав своїх людей тільки для нападу, після якого розпускав загін. Тому більшовики довго не могли його виявити. Ядро загону Трейка - 20 довірених козаків, інших було кілька сотень. Деякий час штаб Трейка очолював агент ППШтабу Цимбалюк, котрий пізніше командував окремим загоном [135, Ч.1, С.88; 82, арк.107].

Загін Гаєвого, загальна чисельність якого доходила до 300 чоловік, оперував у районі ст. Мотовилівки біля Фастова, у Сквирсько-Білоцерківському районі. Біля Білої Церкви в жовтні виник загін Шпака. Коло Черкас оперував відділ полк. Гризла [2, арк.50; 54, арк.30]. В  Канівському районі діяли загони Музики, Сяценка, Онищенка. Останній оперував в південній та південно-східній частині повіту. Загін Прища тримався пасивно в лісі біля с. Ракітино [31, арк.2; 2, арк.52; 83, арк. 27]. В Канівському повіті до червня 1921 р. діяв загін отамана Ярого. Після його загибелі козаків загону обєднав хор. С.Лукяненко (псевдо Біда), якого в кінці червня 1921 р. вислав сюди ППШтаб. Від ВЦПК відділ отримав назву 57-го партизанського загону. Біда звязався з холодноярцями та Цвітковським. На початку серпня, коли загін почав активно діяти, в ньому було 70 козаків.

Терен 9-го повстанського району охоплював Бердичівський, Старокостянтинівський, Житомирський, Заславський, Шепетівський повіти та західну частину Коростеньського і Радомишльського повітів. Начальником району був отаман Голуб [60, арк.6; 347, С.251], штаб якого знаходився в с.Доля-Дворець на південний захід від м.Рівно. Начальником штабу був Мажгусаєв (в інших документах В.Гусаєв). Штаб займався відправкою агентів та загонів в Україну. Там же знаходився “Комітет порятунку України”, що мав свої відділення у Вінниці та Житомирі [85,арк.33]. Голуб підтримував звязок з загонами, що діяли в Волинській та Подільській губерніях [29, арк.37; 31, арк.5].

В м.Острог на Волині 16 березня було створено повстанком, що взяв гучну назву “Головний Український Народний Повстанський Комітет Волині і Поділля”. До комітету входили: голова П.Павлюк; секретар А.Березовський; скарбник і другий секретар - сотн.О.Левчик, члени: ген.-хор. Тимченко і громадянин м.Острог В.Смаль (в радянських документах вказано трохи інший склад: голова Павлюк, помічники Смаль, ген.Дяченко й отаман Голуб [6, арк.108]). Комітет вів агітацію, організовував загони, постачав їм одяг, харчі, зброю. В квітні 1921 р. Комітет вислав П.Павлюка в Тарнів для доповіді Петлюрі і Раді Республіки [29,арк.32,34-35].

Інші повстанкоми району діяли в Козятині, Бердичеві, Шепетівці, Житомирі, Пуліні, селах Емільчино і Моклаки. Серед членів повстанкому в Козятині був особистий товариш С.Петлюри Балагута-Бойко [29, арк.19]. В травні більшовики розкрили в с.Сокольцях повстанський штаб і заарештували галицького сотника Й.Гартовича з Букача [16, арк.101]. Головою Бердичівського обласного повстанкому був Лєшков [122, С.151], а Начальником Новоград-Волинського підрайону - Ярощук [29,арк.24-24зв.]. В с. Сопино Бердичівського повіту діяв повстанком, що вибрав отаманом місцевого загону Пугача [135, Ч.1, С.61-76]. В Житомирі більшовики заарештували до 700 чоловік. Цьому арештові спричинився якийсь провокатор, котрий прибув з Польщі [14, арк. 51зв.]. Взагалі в Волинській губернії повстанкоми, маючи розгалужену мережу, не проявляли великої партизанської активності. Велася організація загонів та агітація. Через кордон постійно просочувалися дрібні загони, що розповсюджували повстанську літературу. [82,арк.226; 77,арк.21].

В Волинській губернії діяли партизанські загони Гагася, Митрофана, Шпака (Новоград-Волинський район), Верховського, Гурка, Грішного (Житомирський район) Окремі загони Волинської губернії були повязані з Київщиною. Так, загін Гарса і Зайця підтримував зв'язок із Струком. На терені губернії діяла велика кількість савінковських і балаховських повстанських організацій. Велася активна савінковська агітація [31, арк.5; 444].

10-й повстанський район обєднував Київський, Радомишльський та Овручський повіти. Начальником району був сотн. Косар (Драник). Його штаб знаходився в с. Боярка Київського повіту і мав власну типографію. У організації приймали активну участь Г.Ган, А.Чміль, Проценко, вказівки давав член осередку контррозвідки УНР у Києві М.Афанасьєв [231,С.240]. Відомо також, що штаб начальника Київського підрайону знаходився в районі ст.Мотовилівки [29, арк.24].

Більшовики називали Київщину повстанською столицею і вважали її базою всіх повстанських угруповань різних відтінків [31, арк.1зв.]. Одним з найвідоміших повстанських отаманів Київщини був Ю.Мордалевич-Головацький, який діяв тут ще з 1919 р. 9 березня 1921 р. до Мордалевича від ВЦПК прибув Грудницький з пропозицією взяти на себе командування Північним фронтом, межі якого в основному збігалися з визначеною пізніше ППШтабом територією Другої (північної) групи. Тому в літературі ці два різних призначення плутали [385,С.51,56].

Мордалевич особисто в нападах участі не приймав, а знаходився поза загонами. Біля себе він мав тільки охорону й агентуру, за допомогою якої віддавав розпорядження. Агенти були ледве чи не в кожному селі. Вони вели розвідку і агітацію, розклеювали відозви. Під керівництвом Мордалевича обєднувалися загони Орлика, Струка, Кречета, Зайця, Гонти, Богатиренка, Біди, Цвітковського, Завзятого та інших [385, С.59]. Безпосередньо самому Мордалевичу підпорядковувався загін, що складався з двох груп під командою Ярошевича і Верхоповського. Чисельність загону сягала до 500 чоловік кавалерії і піхоти. Частина його знаходилася в с.Андріївка. Після призначення командуючим Північним фронтом Мордалевич звернувся до Орлика з пропозицією зєднати загони та сформувати повстанську дивізію [31, арк. 3].

Більшовики давно вже намагалися переманити Мордалевича на свій бік. Навіть його особистий товариш П.Глущенко був сексотом Чека. Саме від нього в середині квітня 1921 р. надійшли відомості, що Мордалевич готовий здатися [385,С.61,87]. А 14 червня Мордалевич особисто зявився до командира 138 бригади. На наступний день він викликав до себе отаманів Гурмана і Верхоповського для переговорів, в результаті яких вони здалися з козаками і кулеметами. В той же день він написав листи до Струка і Орлика з закликом відмовитися від подальшої боротьби. В кінці червня Мордалевич випустив відозву під назвою “До Повстанців: Мій шлях од демократизму до соціальної революції”, написав листи отаманам Лихо і Заболотному [52, арк.3-14]. Не всі козаки і старшини Мордалевича здалися по амністії разом з отаманом. Вони продовжували діяти в районі залізниць Фастів - Козятин, Козятин Бердичів [82,арк.105]. Здача Мордалевича завдала великого удару по повстанським силам всієї України.

Поручик Г.Карпенко (в інших документах Ф.Артеменко) отримав ранг полковника і під псевдонімом Орлик командував 1-м Партизанським загоном ім. Петлюри, що оперував в північній частині Радомишльського повіту та іноді обєднувався з загоном Струка [31, арк.2-3]. В загоні Орлика друкувались листівки та відозви. Він проводив мобілізацію в навколишніх селах: Гаврилівка, Литвинівка, Гостомеля та інших. Помічником Орлика був Смутник-Смутненко. Загін розділено на п'ять відділів під командуванням Кречета, Карбонюка, Яблочка (імена інших встановити не вдалося). Начальником штабу завгону був І.Унятовський (псевдо Гонта). Відділ мав свою повстанську жандармерію під командою Карбонюка. В Орлика було 400 чоловік піхоти, 120 кавалерії при 9 кулеметах [31, арк.2-3]. В районі операцій загону Орлика діяла підпільна організація, яка складалася переважно з вчителів та священиків. На чолі повстанкому стояв Голубенко, який отримував для Орлика директиви із-за кордону [3, арк.36-37].

В червні-липні загони Струка і Орлика зазнали великих втрат [326, С.133], що змусило Орлика вдатися до хитрощів. В перших числах липня він повідомив більшовиків, що вирішив здатися [104]. Отримавши мандат і необхідні відомості, Орлик відмовився від амністії і вже в кінці липня знову активно діяв разом із Струком [82, арк.14-15,105,210].

В перших числах вересня невеликі, але міцні загони Орлика і Струка зосередили свою увагу на руйнуванні залізниць на ділянках ст. Фастів - Бобринська - Знамянка, ст. Київ - Коростень. В останніх числах вересня центром їх дій став район ст. Трубецької (ділянка Київ - Коростень). Повстанці пошкоджували поїзди, розбивали всі телеграфні і залізничні апарати, вікна, двері і т. і. [83, арк.81,87].

Відомим отаманом Київщини був Струк, політична орієнтація якого була дуже непевною. Він займався організацією Вільного Козацтва, вів боротьбу проти гетьманців, в грудні 1918 р. приєднався до С.Петлюри, а потім перейшов до червоних, з лютого 1919 р. знову почав партизанити, допомагав денікінцям, від яких і отримав ранг полковника, мав звязок з Б.Савінковим [31, арк.1-2; 29, арк.65]. В зверненні до Уряду УНР сам Струк назвав себе “Головнокомандуючим Повстанськими силами Київщини військ УНР” [19, арк.1-1зв.].

Загін Струка іменувався 1-м Повстанським Українським полком і нараховував 200 чоловік піхоти і кінноти при 8 кулеметах і 1 гарматі. Основне ядро загону складалося із селян Горностайпільської волості. За допомогою селян Струк чудово організував розвідку. Взагалі він був дуже обережним, приймав до себе тільки тих осіб, яких він добре знав. На початку 1921 р., узнавши від своїх інформаторів, що для його знищення прийняті самі рішучі заходи, Струк оточив себе тільки п'ятьма відданими повстанцями, через яких віддавав розпорядження іншим. Улюбленими районами операцій були верхня частина Київської волості, Радомишльський і Чорнобильський повіти [31, арк.1-2].

Одним із головних сподвижників Струка був Ф.Бредіхін, росіянин, що до революції був членом Спілки Російського Народу. Другий сподвижник - Заєць, підтримував звязок із Савінковим. Із-за непевної політичної орієнтації Струка та його соратників ВЦПК та ППШтаб відносились до загону недовірливо. В жовтні 1921 р. Струк відвідав Тарнів, але командування Армії УНР відмовилося вести з ним переговори [14, арк.1].

Відомим отаманом району був Богатиренко. Його загін іменувався 2-м Гайдамацьким Запорізьким Куренем Смерті і складався з кількох відділів. Він оперував самостійно і, очевидно, мав звязок із загоном Заболотного. Район операцій - на північний захід від Фастова в районі Карики, Ходорково, Вербов, Ярповець, Кордівка. Загін нараховував у квітні 600 чоловік кінних та піших при 10 кулеметах і 2-х гарматах, мав лазарет і налагоджений телефонний звязок, користувався співчуттям населення, поповнювався дезертирами та за рахунок мобілізації. Розвідкою займалася місцева інтелігенція: вчителі і священики сіл Веприк та Скригдієвка.

У районі Чоповичів, Коростишева і на півдні Радомишльського повіту діяв Летючий партизанський загін ім. С.Петлюри під проводом отамана Лисиці у складі 150 чоловік при 7 кулеметах. Складався переважно із селян навколишній волостей, що переховувалися від мобілізації. У своїх операціях практикував метод раптових нападів, то в одному, то в іншому місці. Загін часом переходив Фастівську і Усемирську волості Житомирського повіту, де крав коней і нападав на лісові розробки. Нерідко оперував під видом червоноармійської частини [31, арк.2зв.].

Крім вже названих загонів, на терені району діяли й інші. Так, під самим Києвом оперував загін Соколовської. Вона очолила загін після загибелі 4-х її братів, у яких була адютантом [196, С.86-92]. В кінці березня 1921 р. всі дрібні загони Шпиковського і Печерського повітів обєдналися під командою Гадзиловського. Тут же діяли загони отаманів Музики та Соломинського, а у Радомишльському повіті Олійника [4, арк.135-136]. В Житомирському повіті діяв загін Зайчика [76, арк.4], а Овручському - кілька савінковських загонів: Грізного, Деркача, Кондратенка, Панчука, Журавського, Гарася Ковелинського. Вони мали переважно карний характер, займалися здирствами й убивствами єврейського населення [5, арк.15].


Страница: 1  Страница: 2  Страница: 3  Страница: 4  Страница: 5 

По вопросу доставки диссертации по этой теме пишите на электронный адрес: info@disser.com.ua


Меню
Реклама



2006-2009 © Диссертации и авторефераты Украины