Диссертации и авторефераты Украины
Перейти на каталог
Каталог авторефератов

Я ищу:
Диссертация / Автореферат

По вопросу доставки диссертации по этой теме пишите на электронный адрес: info@disser.com.ua
Тема автореферата диссертации: Етнічна історія Криму у ранньому залізному віці 2003 года.
Источник: Автореф. дис... д-ра іст. наук: 07.00.04 / І.М. Храпунов; НАН України. Ін-т археології. — К., 2003. — 36 с. — укp.
Аннотация: На підставі результатів вивчення наративних, епіграфічних, нумізматичних, антропологічних та археологічних джерел реконструйовано етнічну історію Криму в I тисячолітті до н. е. - першій половині I тисячоліття н. е. Досліджено етнічну історію таврів протягом усього часу її існування - від початку формування етносу до його асиміляції пізніми скіфами. Вивчено етнічну історію скіфів, сарматів, германців, аланів з того часу, коли ці народи мігрували до Кримського півострова. Вивчено етнічні процеси, що відбувалися внаслідок контактів зазначених народів між собою, а також з античними греками. Обговорено проблеми щодо етнічної належності кизил-кобинської культури, а також причини формування різних варіантів культури кочових скіфів. Розглянуто питання щодо спадкоємності пізньоскіфської культури від ранньоскіфської, а також часу з'явлення в Криму сарматів і проникнення до Криму алан і племен, які входили до готського племінного союзу.

Текст работы:


Розділ V. Сармати


Судячи з уривчастих свідоцтв писемних джерел (IOSPE, I2, № 343, 352, 353; Polyen. Strataeg., VIII, 56; Polyb., XXV, 2; Strabo., VII, 3, 17), у IIIII ст. до н. е. сармати не жили постійно на території Кримського півострова, а здійснювали туди набіги, повязані з екстраординарними подіями.

Поховання кочовиків у кримському степу після значної перерви, що почалася ще у III ст. до н. е., з'явилися лише в середньосарматський період (I перша половина II ст. н. е. (Симоненко, 1993). Причому їх всього тринадцять. Постійного сарматського населення в степових районах Криму, ймовірно, не було. Опинившись на півострівi, кочовики прямували до його передгірної частини, де відомі численні їхнi пам'ятки.

Наявність поодиноких сарматських поховань в курганах Південно-Західного Криму (колгосп ім. Ілліча, П'ятий кілометр, Долинне, економія Ревеліотті, радгосп Комінтерн) можна пояснити, ймовірно, проникненням у цей регіон окремих груп кочовиків, які і в умовах передгір'їв спочатку не змінювали звичний спосіб життя. Невеликі могильники (курган біля Братського кладовища, Мамай-Оба), де за традицією робили курганні насипи, з'явилися у процесі переходу до осілості, коли відстань перекочовок скоротилась і з'явилась можливість ховати померлих поряд з одноплемінниками.

Проживання сарматів серед пізніх скіфів найкраще діагностують підбійні могили, розповсюджені на пізньоскіфських некрополях. Перші з них з'являються у першій половині I ст. н. е. (могильник Кольчугіне), у II ст. н. е. вони стають найпоширенішим типом поховальних споруд на пізньоскіфських некрополях.

Усі дослідники відзначають сарматський характер могильників, розташованих в долинах Альми і Бельбека (Скалисте II і III, Бельбек I-IV, Танкове), але в той же час незмінно включають їх до зведених робіт про пізньоскіфські старожитності (Висотская, 1972; Дашевская, 1991). Між iншим, від пізньоскіфських вони відрізняються деякими важливими характеристиками. Найбільш істотним є той факт, що  порівняно з пізньоскіфськими поселення, відповідні таким могильникам, не виявлені. Отже, адаптація сарматів, що проникали зi степу до передгірських районiв, здійснювалася двома шляхами одні ставали жителями пізньоскіфських поселень, інші селилися на незайманих пізніми скіфами місцях.

Незважаючи на подібність до сарматських поховальних споруд, обряду та інвентаря, кримські передгірні некрополі мають особливості, що відрізняють їх від степових кочівницьких. Всі вони ґрунтові. Вхідні ями могил, як і у пізніх скіфів, зазвичай забивали камінням. Дуже поширені нехарактерні для сарматів плитові могили. Відсутні широкі могильні ями, відкриті в усьому ареалі середньосарматської культури. Частіше ніж в степу використовуються як поховальний інвентар речі античного, головним чином херсонеського, виробництва.

Вказані особливості дозволяють розглядати кримські пам'ятки як локальний варіант спочатку середньосарматської, а потім і пізньосарматської культури. Він сформувався внаслідок проникнення в кримські передгір'я сарматів зі степової зони, їх поступової седентаризації і постійних контактів з пізніми скіфами і з Херсонесом.

Надзвичайно важливі відомості писемних джерел. Після подій епохи Діофанта вони мовчать про сарматів, які хоча б тимчасово з'являлися б у Криму, вже не кажучи про їх постійне проживання там. Всі без винятку стародавні автори розрізнюють сарматів і скіфів. Відсутні композитні, на зразок тавроскіфів, етноніми, наприклад, скіфосармати. Таким чином, стає ясно, що для стародавніх спостерігачів усі жителі кримських передгір'їв у перші століття нашої ери були скіфами. Сармати явно від них відрізнялися і жили окремо, за межами Криму. Ймовірно, в реальному житті між двома народами існували відмінності, значно важливіші для висновку про етнічну належність населення, ніж елементи подібності матеріальних культур, які легко здобуті археологічно і тому вводять в оману сучасних дослідників.

Сармати, що селилися у передгірному Криму, залишили ще одну групу пам'яток, яка раніше у такому контексті не розглядалася. Йдеться про могильники Нейзац, Дружне, Озерне III, Суворове, Інкерман, Чорноріченський тощо. Найбільш численні і показові матеріали отримані при дослідженні могильника Нейзац. Порівняння поховального обряду та інвентаря, виявленого в могилах раннього культурно-хронологічного горизонту цієї пам'ятки (друга половина II перша половина III ст. н. е.), з синхронними похованнями пізньоскіфських некрополів, а також скалістинських і бельбекських могильників показує їх майже повну тотожність. Істотна відмінність лише одна у Нейзаці вхідні ями могил не заповнювали камінням. На підставі цього можна припустити, що долиною р. Зуї до передгір'їв проникла група сарматів, яка не вступала в тісні контакти з пізніми скіфами. У могильнику Нейзац відкрито два склепи, датованих першою половиною III ст. н. е., конструкція яких істотно відрізняється від поширеної у Криму пізньоскіфської. Ці поховальні споруди дозволяють уточнити існуючі уявлення про час проникнення до Криму північнокавказьких аланів. Ймовірно, невелика їх група переселилася на півострів ще до готських походів. Вони селились у передгірях разом з пізніми скіфами та сарматами. Про це свідчить зокрема розміщення окремих склепів серед більшості грунтових та підбійних могил кінця II першої половини III ст. н. е. у могильнику Нейзац. Коли після готських походів алани масово переселялись до Криму, їх адаптації на нових місцях вірогідно сприяли соплемінники, які жили там вже більше півстоліття.

У могильниках Нейзац, Скалісте III, Бельбек III знайдено поодинокі речі германського походження, якi потрапили до Криму ще перед епохою готських походів. До цього ж часу відносять випадки кремації померлих у сарматських, за всіма ознаками, могильниках Скалісте III, Танкове, Бельбек I. Ця група джерел фіксує період мирних взаємовідносин населення Криму і мігрантів з північного заходу, що закінчився в середині III ст. н. е. з початком готських походів і масовим переселенням германців у Північне Причорномор'я.


Розділ VI. Населення Криму у другій половині IIIIV ст. н. е.


У середині III ст. н. е. у Криму відбуваються істотні політичні і етнічні зміни. Археологічно вони найяскравіше проявилися в загибелі пізньоскіфських поселень і в появі могильників з кремаціями (Харакс, Чатирдаг, Чорноріченський, Радгосп № 10). Археологічна дата виникнення цих могильників та історична дата проникнення готів в Північне Причорномор'я приблизно співпадають і поставлені дослідниками в причинно-слідчий зв'язок.

Найвагомішим арґументом на користь германської належності перелiчених вище могильників з кремаціями є абсолютна відсутність у Криму у попередній час поховального обряду, пов'язаного зі спаленням померлих. Урни і ями з кальцинованими кістками радикально відрізняються від характерних для Криму простих ґрунтових або камерних могил з інгумованими останками. Появу могильників нового типу логічно пояснити притоком населення ззовні.

Інший арґумент виглядає менш переконливо. Наведено багато прикладів збігу поховального обряду кримських некрополів з одного боку, і могильників черняхівської, вельбарської, пшеворської культур, а також розташованих у Скандинавії   з іншого. Однак не менше і відмінностей, а найголовніше за сукупністю ознак жодний кримський могильник не може бути віднесений до конкретної археологічної культури.

Писемні джерела, синхронні могильникам з трупоспаленнями нічого не повідомляють про перебування готів на Південному березі Криму. Готи в цей час жили, ймовірно, на Боспорі (Казанский, 1999), але там відсутні могильники з кремаціями. Автор VI ст. н. е. Прокопій Кесарійський описує країну Дорі, ...де з давніх часів живуть готи (De aed. III, 13). Країна Дорі локалізується якраз там, де свого часу ховали за обрядом трупоспалення.

Непрямі дані роблять найбільш вірогідною гіпотезу про те, що могильники з кремаціями залишені германцями, які з'явилися у Криму близько середини III ст. н. е.

У передгірному Криму в пізньоримський час продовжували використовувати могильники, які виникли раніше (Дружне, Нейзац, Чорноріченський, Суворове тощо). Підбійні могили другої половини III ст. н. е. і виявлений в них інвентар демонструють повну спадкоємність від пам'яток попереднього часу. Продовжують виробляти і користуватися більшістю типів речей, що з'явилися на початку пізньосарматського періоду. Не зазнали якихось істотних змін поховальні споруди і обряд. Отже, відразу після готських походів притоку нового населення в кримських передгір'ях не відчувається. Тут продовжували жити нащадки сарматів, які полишили могильники (Дружне, Нейзац тощо) задовго до готських походів. Правда, чисельність населення, судячи з археологічних даних, істотно скоротилася. Могил, які можна впевнено датувати другою половиною III ст. н. е., збереглося на порядок менше, ніж могил, що відносяться до першої половини століття.

Певно, у другій половині III ст. н. е. поряд з підбійними і ґрунтовими могилами використовували склепи. В небагатьох з них знайдено речі, датовані відповідним часом. У попередньому розділі детально говорилося про те, що склепи, подібні розкопаним у Дружному, Нейзаці та інших однокультурних могильниках, скоріш за все були привнесені до Криму аланами, що переселилися з Північного Кавказу. Визнаючи появу в Криму північнокавказьких мігрантів, потрібно звернути увагу на відсутність в Передкавказзі підбійних могил. Можна сказати, що це була єдина із заселених сарматами або така, яка зазнала їх помітного впливу, територія, де підбійні могили не набули поширення. Поєднання склепів і підбійних могил дозволяє виділити два етнічних компоненти, що брали участь у формуванні населення. Один з них алани, другий нащадки сарматів, що жили у передгірному Криму задовго до появи тут північнокавказьких мігрантів.

Ймовірно, можна говорити про консолідацію двох етнічних груп в передгірному Криму або навіть про незавершений процес асиміляції аланами сарматів. Принаймні, у IV ст. н. е. в склепах здійснено набагато більше поховань, ніж у підбійних могилах. Судячи з деяких типів ліпного посуду, алани, пересуваючись Боспором, повели за собою частину боспорського населення. Інші типи посудин дозволяють припустити, що алани застали у передгірному Криму нащадків розгромлених у середині III ст. н. е. пізніх скіфів.

З кінця III, але, головним чином, у IV ст. н. е. фіксуються різні германські елементи, особливо в деталях костюма і прикрасах. Проте, характер контактів жителів Центрального Криму з носіями германського кола культур залишається незясованим. Хронологічно припинення використання могильників Дружне, Нейзац і однокультурних їм співпадає з появою в Північному Причорномор'ї гунів. Певно, вторгнення кочовиків або його загроза змусили місцеве населення залишити обжиті місця. Без перерви життя продовжувалося в Інкерманській долині, де на могильниках Інкерманському, Чорноріченському, Радгоспі № 10 ховали і в гунський час.

ВИСНОВКИ


У дисертацiп наведене теоретичне узагальнення i нове вирiшення етнiчноï iсторiп Криму у ранньому залiзному вiцi. Встановлено, що наприкінці епохи бронзи на початку раннього залізного віку сталася диференціація племен, що жили в Криму. Частина їх розселилася в степу і перейшла до кочового способу життя, інша частина сконцентрувалася у передгір'ях. У передгір'ях у VIII ст. до н. е. сформувалася кизил-кобинська культура, залишена народом, який стародавні греки іменували таврами. Жителі передгір'їв підтримували зв'язки з нечисленними на той час степовиками.

У другій половині VII ст. до н. е. степовий Крим стає місцем кочівок скіфів. У VI ст. до н. е. їх нечисленні контингенти долинами річок проникають у передгір'я. Там вони постійно контактують з таврськими племенами, внаслiдок чого формуються групи людей, культура яких поєднує скіфські і кизил-кобинські елементи.

В VI V ст. до н. е. кримські передгір'я були щільно заселені таврами. Цей регіон був ядром етносу, звiдки таври мігрували у різних напрямках. Найпотужніший міграційний потік був спрямований на південь до незаселеного Головного пасма Кримських гір і Південного берега Криму. Археологічно культура південнобережних і гірськокримських таврів представлена численними могильниками, що складаються з кам'яних ящиків. Формуються дві субетнічні групи, відповіднi двом господарсько-культурним типам.

У кінці VI або на початку V ст. до н. е. частина таврів переселяється з передгір'їв на Азовське узбережжя Керченського півострова, де вони проживають до I ст. до н. е.

Встановлено, що з часу заснування у VI ст. до н. е. античних міст на західному березі Боспору Кіммерійського таври були серед їх жителів. Така ж картина спостерігалась на західному узбережжі Криму, в заснованій у V ст. до н. е. Керкінітіді.

    Таврські племена, які населяли в VIV ст. до н. е. гори і передгір'я, відрізнялися від інших причорноморських варварів крайньою замкненістю у відношеннi до населення античних міст.

Зі скіфами кримського степу таври підтримували постійні стосунки (найчастіше у виглядi торгового обміну) завдяки чому до таврів потрапляли скіфські зброя і кінська збруя, а до скіфів кизил-кобинська лощена кераміка з врізним орнаментом.

У V ст. до н. е. степовий Крим став місцем постійних кочівок племен, які входили до обєднання, названого Геродотом (Her. IV, 20) царськими скіфами. Поховання їхніх вождів відкриті в передгірному і Північно-Західному Криму, а також на Керченському півострові. Скіфи вступали в різноманітні відносини з античними греками як на заході, так і на сході півострова. До V ст. до н. е. відноситься початок процесу седентаризації скіфів, відміченого на кордонах Боспорського царства.

У IV ст. до н. е., в період розквіту Скіфії, племінна диференціація вже більш помітна, ніж в попередній час. Кримські скіфи за деякими важливими особливостями поховального обряду, відрізнялися від кочовиків, що жили в степах на північ від Перекопу. Північна частина півострова являла собою зону з нестабільним населенням, яке періодично проникало туди з причорноморських степів. Локальний варіант скіфської культури створили племена, котрі кочували на межі степів і передгір'їв. Вони, очевидно, усвідомлювали свою відмінність від сусідів, які займали територію на північ від них. Особлива етнографічна група скіфів проживала на Боспорі.

Про загальнопівнічнопричорноморську кризу III ст. до н. е. свідчить, зокрема, майже повне припинення практики здійснення підкурганних поховань в степовому Криму і зникнення кизил-кобинської культури в передгір'ях. Цей період майже не знайшов відображення ні в писемних, ні в археологічних джерелах. В III ст. до н. е., ймовірно, значно зменшилась чисельність і зросла рухомість населення. Цей час, коли скіфи стали осідати в Центральному Криму, створюючи передумови формування пізньоскіфської культури можна назвати перехідним.

В II ст. до н. е. скіфи заселяють передгірний, а також відвойований у греків Північно-Західний Крим. Консолідації розрізнених раніше племен сприяло включення їх до єдиної держави. Автори декрету на честь Діофанта іменували її Скіфією. З нащадків кочових скіфів сформувався етнос, який всі джерела називають скіфами, а сучасні автори пізніми скіфами, щоб відрізнити їх від кочовиків, що панували в північнопричорноморських степах у VIIIV