Диссертации и авторефераты Украины
Перейти на каталог
Каталог авторефератов

Я ищу:
Диссертация / Автореферат

По вопросу доставки диссертации по этой теме пишите на электронный адрес: info@disser.com.ua
Тема автореферата диссертации: Дуальність художнього світу поета та його жанрова система (на прикладі творчості В.Сосюри 20-х років) 2001 года.
Источник: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.06 / Л.І. Царик; Терноп. держ. пед. ун-т ім. В.Гнатюка. — Т., 2001. — 20 с. — укp.
Аннотация: З'ясовано загальні закономірності естетичної специфіки дуальності художнього світу митця на прикладі творчості В.Сосюри 20-х рр. у контексті літературного процесу початку ХХ ст. Розкрито екзистенційні причини та передумови двоїстості світогляду поета. Досліджено мотивно-тематичні структури його лірики та ліро-епіки. Проаналізовано жанрово-композиційні особливості. Визначено типологію ліричного суб'єкта у поетичному дискурсі. Розглянуто специфіку індивідуальних та екзистенційних особливостей ліричної творчості митця періоду становлення більшовицької влади в Україні. Висвітлено її жанрово-стильову своєрідність, форми суб'єктної організації та наративну стратегію, обгрунтовано тенденції розвитку.

Текст работы:

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА




ЦАРИК Любов Іванівна



УДК 89.9.883.3(09)



ДУАЛЬНІСТЬ ХУДОЖНЬОГО СВІТУ ПОЕТА

ТА ЙОГО ЖАНРОВА СИСТЕМА

(на прикладі творчості В. Сосюри  20-х років)


10.01.06 теорія літератури







Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук









Тернопіль 2001


Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Тернопільському державному педагогічному університеті

імені Володимира Гнатюка,  Міністерство освіти і науки України.


Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

ТКАЧУК Микола Платонович, Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, кафедра історії української літератури, завідувач.


Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ВОЛКОВА Тетяна Сергіївна,  Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка,  кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства, професор;


кандидат філологічних наук,

БОНДАР Микола Пантелеймонович, Інститут літератури

ім. Т.Шевченка НАН України, старший науковий співробітник.

       

Провідна установа: Київський національний університет імені

Тараса Шевченка,  кафедра теорії літератури

та компаративістики, Міністерство освіти і

науки України, м.Київ


Захист відбудеться “21” вересня 2001 р. о 14.00 годині  на засіданні  спеціалізованої вченої ради К 58.053.02 при Тернопільському державному  педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка (46017, Тернопіль,  вул. М.Кривоноса, 2).


З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Тернопільського державного  педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (46017, м.Тернопіль, вул. М.Кривоноса, 2)


Автореферат розісланий      “ 17  ”  серпня 2001 р.


Учений секретар

спеціалізованої вченої ради                               І.В.Папуша




Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Сучасне українське літературознавство активно оновлюється як у теоретично-методологічних, так в історико-літературних аспектах. Охоплюючи своєю увагою творчість усіх письменників, які будь-коли брали участь у літературному житті в Україні та за її межами, вчені використовують традиційні і новітні методи дослідження мистецтва слова, функціонування літературних творів у різних соціокультурних середовищах. При цьому постає проблема поєднання з національними традиціями засвоюваних здобутків зарубіжних наукових шкіл та оптимального застосування такого дослідницького арсеналу до вивчення специфіки розвитку української літератури, складного процесу її входження у світовий контекст. Непродуктивними виявилися як спроби механічного накладання чужих матриць на український матеріал, так і намагання продовжувати ізоляцію літературознавчої практики від філософсько-естетичних пошуків поза Україною.

Тенденції оновлення науки про літературу спостерігаються у працях науковців старшого, середнього й молодшого поколінь. Домінантою в цьому процесі є зростання теоретичного рівня мислення про літературу при пильній увазі до художніх текстів, до індивідуальних стилів українських авторів у зіставленні з досвідом письменників інших народів. Практично це виявляється як зближення і взаємопроникнення основних галузей літературознавства теорії літератури , історії літератури і літературної критики (передусім перших двох). Літературознавці в Україні теоретизують здебільшого на конкретному, переважно історико-літературному матеріалі, або й на прикладі одного чи кількох художніх текстів. Теоретичний потенціал подібних праць йде від філософсько-естетичних концепцій, від суміжних гуманітарних наук (психології, логіки, антропології, лінгвістики, культурології тощо), на які спираються дослідники. На цьому шляху  трапляються певні недоліки: або літературні явища ілюструють відомі з інших наук тези, або вже доведені положення провисають у літературознавчому тексті. Уникнути таких крайнощів дозволяє якість літературного явища як обєкта й предмета дослідження, який має бути достатньо репрезентативним для мети літературознавства.

У цій пізнавальній ситуації виникають нові можливості для вивчення творчості тих письменників, спадщина яких не раз досліджувалася з різних, часто протилежних, методологічних позицій і тлумачилася однобічно, непереконливо. Для цього тоді були як субєктивні, так і обєктивні причини. Однією з причин була і недостатня розробка теорії літератури, її понятійно-термінологічного апарату.

З сучасного погляду неоднозначними видаються і творчість Володимира Сосюри, і її літературно-критичні оцінки 20-х років минулого століття, і ті теоретико-методологічні підстави, які тоді і досі застосовувалися до осмислення феномену Сосюри, його популярності в епоху розстріляного відродження. Все це й зумовило вибір для дослідження теми дисертації і напрямок її розпрацювання.

Актуальність нової праці про творчість Володимира Сосюри визначається передусім її теоретичною спрямованістю на малодосліджені твори поета, які дають можливість поставити питання про дуальність художнього світу митця в переломний період життя нації, що його породила. Разом з тим на матеріалі творчості поета і породженої нею літературно-критичної, інтерпретаційної практики здійснити системний перегляд понятійно-термінологічного інструментарію, нагромадженого літературознавством для осягнення й опису структури поетичного художнього світу митця від світоглядно-духовного рівня змісту художнього твору до жанрово-композиційного, стильового вимірів художнього тексту.

Такий підхід до лірики і ліро-епосу Сосюри не є ні зовнішнім , ні випадковим. Його витоки знаходимо в літературній критиці, яка в перші роки творчої діяльності поета принципово розійшлася в оцінці ідейного пафосу і самобутності таланту лірика (з одного боку, Є.Маланюк, Д.Донцов та ін., з другого Я.Савченко, А.Музичка, П.Христюк та ін.). Тоді ж критика (М.Зеров, М.Доленго) заговорила про суперечності в духовному світі й художній системі В.Сосюри.

Зокрема, О.Лейтес, високо оцінюючи творчість поета першої половини 20-х років, говорив про нього як про одного з кращих ліриків України, разом з тим відзначав стихійність творчості В.Сосюри . М.Доленго чи не вперше діагностував у творчості В.Сосюри яскраво виражену дуальність художнього світу: Йому властива двоїстість поетичного стилю, антиномія поміж активним, захопленим ставленням до революції та втечею від революційної дійсності світ за очі.

Певні грані проблеми, яку обираємо для розгорнутого дослідження, засигналізував ще 1930-го року Є.Маланюк, говорячи, що Сосюра 20-х років XX століття символічне втілення національної української хороби цієї переходової доби, і що за всієї своєї червоності й революційності він є якраз готовим втіленням питомого контрреволюційного, з природи співучого, але безфоремного дореволюційного староукраїнства.

На працях про творчість В.Сосюри другої хвилі І.Стебуна (1948), О.Килимника (1949), О.Кудіна (1959), Ю.Бурляя (1959), Є.Радченка (1967) позначився негативний вплив політики комуністичної партії на літературу.

Найновішим і найповнішим дослідженням творчості В.Сосюри є монографія В.Моренця Володимир Сосюра. Нарис життя і творчості (1990), а також його вступна стаття та коментарі й післямова С.Гальченка до двотомника творів В.Сосюри, виданого 2000-го року .

Отже, незважаючи та те, що про творчість В.Сосюри є, здавалось би, чимало літературно-критичних та історико-літературних праць, не всі аспекти творчості поета 20-х початку 30-х років висвітлені повно і переконливо. Тому відсутність комплексного підходу до проблеми дуальності авторської свідомості післяреволюційного десятиліття й аналізу на цій основі творчості В.Сосюри 20-х років, як і недостатнє теоретико-методологічне тлумачення принципових засад поетики митця переходової доби зумовили вибір теми дисертаційного дослідження та його актуальність.

Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось як складова частина комплексної теми Проблеми рецептивної поетики і наратології в українсько-зарубіжних літературних звязках, яку розробляють літературознавці Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Тему дисертації погоджено з науково-координаційною радою НАН України Класична спадщина і сучасна художня література при Інституті літератури імені Т.Шевченка НАН України.

Предметом дослідження є дуальність ліричного світу у творчості поета переходової доби, що знайшла своє відображення у жанровій системі Володимира Сосюри післяреволюційного десятиліття.

Обєктом дослідження є ліричні та ліро-епічні твори В.Сосюри 20-х років зі збірок Поезї, Червона зима, Осінні зорі, Місто, Сніги, Сьогодні, Золоті шуліки, Юнь, Коли зацвітуть акації, Де шахти на горі, Серце, а також роман у віршах Тарас Трясило, поема Мазепа.

Мета роботи зясувати причини, форми вияву дуальності художнього світу поета на прикладі жанрово-стильової системи Володимира Сосюри 20-х років. Реалізація поставленої мети передбачає розвязання таких завдань:

здійснити літературознавчу конкретизацію поняття дуальність художнього світу поета;

окреслити причини та передумови двоїстості світовідчуття і світогляду В.Сосюри, що знайшли своє відображення на всіх рівнях художнього світу поета;

дослідити мотивно-тематичну структуру, жанрово-композиційну своєрідність лірики і ліро-епіки письменника і показати дуальність жанрового мислення митця;

визначити типологію ліричного субєкта поетичного дискурсу В.Сосюри, встановити міру і стилістичні способи вираження його активності;

проаналізувати характер наративного дискурсу ранньої ліро-епіки поета.

Теоретико-методологічною основою дисертації є наукові праці українських теоретиків та істориків літератури Н.Банківської, О.Білецького, М.Бондаря, Ю.Бурляя, Т.Волкової, М.Гнатюка, В.Гришка, Р.Громяка, Т.Гундорової, М.Доленга, В.Домбровського, О.Дорошкевича, С.Єфремова, М.Жулинського, О.Забужко, М.Зерова, В.Іванисенка, Ю.Коваліва,  Ю.Луцького, В.Моренця, Д.Наливайка, М.Неврлого, С.Павличко, В.Смілянської, Е.Соловей, М.Ткачука; праці зарубіжних філософів: М. Аббаньяно, М.Бубера, А.Валіцького, Е.Кеннеті, Ф.Ніцше, П.Рікера, Ж.Рюс, Ж.Сартра; принципи дослідження літературного твору, висвітлені у працях М.Бахтіна,  Ж.Женетта, В.Жирмунського, Б.Кормана, Б.Томашевського, Ю.Тинянова, Р.Якобсона, К.Ясперса; а також дослідження В.Виноградова, Л.Виготського, Л.Гінзбург, О.Єсіна, Г.Поспєлова, Т.Сільман, О.Соколова, Л.Чернець. Під впливом ідей цих вчених склалася концепція аналізу поетичного доробку В.Сосюри.

Відповідно до мети і завдань дослідницької роботи у дисертації застосовуються історико-генетичний, типологічний, системний методи наукового дослідження літературних явищ.

Обираючи методологічну стратегію дослідження на основі такого різного теоретичного матеріалу, що склався в науці протягом тривалого часу, ми беремо до уваги деякі основні концепти декількох систем. Насамперед ті, які у сфері філософії, соціології, естетики, теорії літератури стосувалися суперечливості світу, природи людини, процесу пізнання, естетичного освоєння дійсності, неоднорідності (суперечливої цілісності) художнього твору. Йдеться про категорії обєкта, субєкта та їх взаємодію; про матеріалізм, ідеалізм і дуалізм як філософські напрями, що по-своєму пояснювали цю взаємодію; про біо-соціальну сутність особи, з колізією тілесного й духовного первнів у поведінці людини тощо. Ці загальнофілософські, теологічні категорії і поняття мали свої відповідники в естетиці, у психології, у теорії літератури.  Поступово  впродовж  ХІХ першої половини ХХ  ст. центр теоретико-літературної  думки  зміщувався  в  субєктивну сферу до постаті автора твору, до форм його свідомості.

Зявляються теоретичні пропозиції на основі осмислення й опису протиріч у феномені художнього мислення: поезія обєктивна поезія субєктивна; реалістичні і романтичні типи мислення; діалоговість як засадничий фактор творчості. Формули дихотомії, бінарних опозицій застосовуються до опису структур художніх текстів (у формалізмі і структуралізмі). В літературно-критичних статтях, в історико-літературних працях мовиться про роздвоєну свідомість багатьох митців, про принцип двійництва у системі персонажів деяких письменників. Подібні феномени з реальної дійсності і художньої творчості стають у центрі досліджень екзистенціалізму.

Зважаючи на смислову специфіку центральних концептів у згаданих теоріях, ми свідомо обираємо термін дуальність у його якнайширшому понятійному наповненні. Дуальність походить з того самого кореня, що й філософське поняття дуалізм (від лат. dualis двоякий, подвійний), але цей термін не повязаний з негативними оцінними конотаціями і має, на нашу думку, загальнонауковий статус. Дуальність будь-якого явища характеризує його суперечливу сутність, у якій домінують дві грані, два моменти взаємоповязані, але різновекторні. Дуальність у такому сенсі покриває, на наш погляд, вужчі за обсягом, різні за змістом поняття, як от: роздвоєна свідомість, двійництво, я інший, дихотомія, бінарна опозиція, діалоговість, подвійне слово і т. под.

Наукова новизна дисертації виявляється передусім у системній розробці загальних закономірностей та естетичної специфіки дуальності художнього світу поета у переходову добу на прикладі творчості В.Сосюри 20-х років ХХ ст. У звязку з цим вперше  в практиці українського літературознавства здійснюється типологія подвійності поетичного буття на базі екзистенційної парадигми інтерпретації літературного твору і типологія ліричного субєкта поетичної творчості В.Сосюри 20-х років. Відтак на основі отриманих результатів новаційною є спроба системного вивчення та встановлення типології композиційних, жанрово-стильових особливостей поетичної творчості В.Сосюри перехідного періоду в звязку зі структурою дуального художнього світу поета.

Практичне значення дисертації. Результати дослідження можуть бути  використані в процесі викладання вузівських курсів теорії та історії літератури, при проведенні спецкурсів і спецсемінарів з української літератури, при створенні підручників та посібників з української літератури.

Апробація роботи. Основні положення дисертації викладені на міжнародній науковій конференції Внесок української еміграції в розвиток національної та світової культур (Тернопіль, 1999), всеукраїнських наукових конференціях Творчість Б.Лепкого в контексті європейської культури ХХ ст. (Тернопіль, 1997), Українська мова і література: історія, сучасний стан і перспективи розвитку (Тернопіль, 1999), щорічних конференціях професорсько-викладацького складу Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка за 1997, 1998, 1999, 2000, 2001 рр. За матеріалами дисертації опубліковано 6 статей і брошуру.

Дисертація обговорена і рекомендована до захисту на спільному засіданні кафедри історії української літератури та кафедри теорії літератури й порівняльного літературознавства 12 квітня 2001 року.

Структура і зміст роботи. Дисертація обсягом 184 сторінки складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (237 позицій).



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність для українського літературознавства, визначено мету і завдання дисертації, розкрито її наукову новизну та практичну цінність. Подано відомості про методи, апробацію та структуру дослідження.

У першому розділі Екзистенційна дуальність поетової дійсності у творчості В.Сосюри післяреволюційного десятиліття розглядаються філософські засади і чинники, котрі визначали екзистенційну дуальність поетової психоідеології в зазначений період. У першому підрозділі Філософські засади дуальності художнього світу поета в руслі традицій німецької класичної філософії та екзистенціалізму виділяються найзагальніші підстави вужчого поняття дуального світу поета. Вони виводяться з діалектики обєкта-субєкта, взаємозвязок між якими виражається категорією буття. Формулу прадавньої єдності обєкта-субєкта щодо її реалізації в самосвідомості субєкта і внутрішньому світі митця знаходимо в теоретичних роздумах багатьох філософів і поетів-мислителів ХІХ ст. (Я себе протиставляю собі самому), але найбільш категорично її подає М.Бубер у праці Я і Ти (1923). На його погляд, світ двоякий для людини як двоїсте Я людини.

Про антитетичність як принцип світосприймання, один з універсальних законів мистецтва пише Е.Соловей, аналізуючи філософську лірику.

У другому підрозділі Роздвоєна свідомість як нова форма цілісного погляду на світ у радянській романтичній ідеократії дається характеристика основних рис подвійної психології українського інтелігента в переходову добу перших років після революції. Головними в ліриці є емоційно напружені переживання, роздуми про щось, насамперед про себе самого і світ у собі. Екзистенція людини це також емоційно-чуттєве переживання власного існування в комунікативному й історичному вимірах, тому лірика й екзистенція людини в багатьох аспектах невіддільні й тотожні. Для поезії актуалізація позиції ліричного субєкта це одночасно вибір, який дає лірикові можливість істинної реалізації, можливість звільнитись від дошкульних роздумів-переживань і вибрати власну позицію, самоутвердитись через занурення у свою екзистенцію.  Такі  можливості повязуються передусім із свободою творчої індивідуальності.

Однак після більшовицької революції 1917 року субєктом нової свободи мала стати людина як родова сутність, котра, відмовившись від індивідуальної свободи вибору, повинна добровільно підпорядкуватись колективній волі. Таку свободу слід було виборювати лише формою свідомого раціонального контролю над стосунками між людьми.

У романтиків комуністичної ідеї ідеал не визнавався божественним як предмет містичного почуття він утверджувався вже у реальному теперішньому житті, в конкретних життєвих ситуаціях самими людьми. Творячи новий образ героя часу пролетаря, який змальовувався на засадах казкового перебільшення, такий письменник-романтик говорив не як людина, рівна з іншими людьми, а від імені безкінечного начала, що робило його безпомильним. Таким абсолютним розумом, самодостатньою ідеєю для письменників-романтиків, котрі сповідували більшовицькі погляди, була комуністична партія.

У часи панування ідеократії такого типу працював і творив В.Сосюра, чиї поезії відбили складне й неоднозначне буття митця в підрадянській Україні. Дослідники вирізняли Сосюру серед інших письменників того часу як приклад зафіксованого у літературі людського документа, що звучав вимовним історичним символом української долі. Визначальним принципом його психоідеології був постійний сумнів у правильності вибраного шляху.

Найбільш цінним для кожного українського поета за умови довго очікуваної свободи всієї нації була індивідуальна свобода. Тому той період в українській історії зафіксувався як особлива форма екзистенційного просвітлення в орієнтації народу щодо осмислення ним навколишнього світу і своєї долі. Проте інша, зовнішня щодо особистості, силоміць навязувана ідеологія зводила усі зусилля до індивідуального волевиявлення нанівець. Саме це становило смислове тло екзистенційного самовираження особистості. Роздвоєний розум чи двоїста свідомість були спільною рисою багатьох представників української інтелігенції тої доби, котрі добровільно прийняли комуністичну ідеологію. Прийняття політичної системи як неминучої необхідності, що гнітила індивідуальну свободу, породжувало комплекс власної провини, бо в митців ще не зник той рівень сумніву і потенційно бунтарських почуттів, які живили дуальність самопочуття.

У підрозділі Структура екзистенційного просвітлення В.Сосюри наголошено, що для Сосюри вибір артикулювався між поняттями революції і любові, котрі зливались у його творчості в єдину цілісність прекрасного, того, чому немає кінця у вічному вируванні загальнолюдських прагнень. Подібну дуальність вбачаємо у межових ситуаціях, у які по-трапляв сам і які моделював у численних творах Сосюра. Дуальність світовідчуття поета яскраво проступає як у збірках того часу, так і в окремих творах, коли автор міг засвідчити мотиви двох протилежних і суперечливих між собою складників свого психічного єства:


Довго, довго я був із собою в бою...

Рвали душу мою

два Володьки в бою....

Процес екзистенційного вибору у творчості В. Сосюри означеного періоду увиразнюємо крізь призму  концепції  межової  ситуації (в розумінні К.Ясперса), котра виникає під час екзистенційного просвітлення субєкта. Неможливість нормального акту комунікативного обміну, відсутність свободи справжнього самовиявлення Я в комуністичному світі привели митця до відчуття втрати власної гідності. Це було наслідком розбіжності у свідомості поета між уявленням про себе та фактичним відчуженням від справжньої свободи. Саме ці колізії акцентував В.Сосюра чи не у кожному творі зі збірки Серце.

Обставини протиборства особистостей в екстремальній ситуації періоду становлення більшовицької влади для Сосюри поставали у почергових маскуванні екзистенційного виміру свого буття або впаданні в розпач від усвідомлення неможливості зберегти та відновити екзистенцію в належному обсязі. Часами Сосюра протистояв обставинам, прагнув боротися з ними, виражати свої погляди, своє розуміння істинної екзистенції. У художньому світі поета на першому місці зявляється мотив долі людської індивідуальності. Тому закономірно, що предметом його поезії були сутність людського існування, сенс стосунків із бажаним буттям. Дисертант робить висновок, що життя і творчість поета, як і багатьох інших представників національної творчої інтелігенції, проходили під прикриттям маски, тих ідеологічних нашарувань, котрі вимагались від постійно винного митця. Звідси той хаос почуттів, що його так переживає поет Сосюра на самоті. Проте прийняття суспільності такою, якою вона є, дозволяє перебороти теперішній стан і нарешті полюбити власну долю й жити заради народу, усвідомлюючи себе його духовним виразником. Так, у Сосюри   відтворюється архетип самотньої  особистості,  ліричного субєкта, який змушений свідомо нести тягар власного страждання при утвердженні світу без людяного сенсу і вибору.

У четвертому підрозділі Стиль поезій В.Сосюри як форма виявлення його екзистенції йдеться про те, що розвиток стильових пошуків Сосюри проходив двома шляхами: перший шлях це романтика революційних буднів, громадянської війни, соціалістичного будівництва; другий романтичне освоєння індивідуальної свободи, внутрішньої, духовної сутності. Перший шлях ставав наслідком сприйняття художником слова особливого духу часу революційної доби, котрий переживався мистецьким безпосереднім почуттям, і від якого виникало повноцінне прагнення до щастя, що вирішувалось для поета в романтично вищому напруженні. Відповідно другий шлях актуалізовувався в неоромантичному самоусвідомленні безвідносно до якого-небудь Іншого. Для поета-неоромантика першочерговою є та дійсність, котру він осягає із середини. Це його особистість у своєму часовому перебігу, в стані екзистенції. Це його Я, що триває. В неоромантизмі Сосюри такі стани репрезентуються через почуття єдності індивіда з ідеальністю, котра традиційно перебувала для ліричного субєкта в минулому. Саме на такому тлі органічно виникають у поезіях Сосюри сентенції стосовно добра і зла, свободи і тиранії. Бо в осяганні минулого свідомість митця стає головним обєктом. Пошук ліричним героєм себе здійснювався через память. Память, отже, стверджується через час у свідомості. Поет акцентував увагу на минущому як справді субєктивно-пережитому, що водночас підносило значення проблеми минущості сущого і неможливості його повернення. Немаловажність такої екзистенційної памяті артикулюється в Сосюри повсякчасно навколо мотиву революції. Спогади про передреволюційний час, про очікування революції, про саму революцію постають в світлі теперішньої незадоволеності пореволюційним буттям. Такий контраст набирає ознак формотворчої функції в багатьох поезіях В. Сосюри. Дві миті теперішнього і минулого тут зливаються в одному хронотопі моментальної особистості.

Повязаність із ретроспективними візіями переключається в поетичне бачення майбутнього. У комуністичному світі перспектива прийдешнього реалізовувалась у дійсності, вічність актуалізовувалась реальними вчинками. В центрі уваги фіксувалась розповідь про сучасність безвідносно до минулого. Стосовно ж окремої людини, з погляду Сосюри, такі обставини породжували ідеологічний, моральний та естетичний примус, вели до втрати індивідуальності і шаблонності ідей та образів. Звідси виникало почуття власної мізерності. Отже, єдиний шлях для Сосюриного героя залишатись постійно у тривозі, а тому поет прагнув не ховати такого разючого занепадницького дисонансу.

У пятому підрозділі Глибинна структура жанрової моделі мислення у творчості В.Сосюри 20-х років засобами мотивного аналізу художнього тексту поета здійснюється спроба реконструкції іманентної структури жанрового мислення В.Сосюри в переходову добу. В творчості В.Сосюри поступово викристалізовувався своєрідний, власне поетичний дискурс, жанрова структура якого також набувала двоїстого характеру. Форма жанрового спілкування і взаєморозуміння з читачами артикулювалась знову ж двома шляхами. З одного боку, романтичне, субєктивістичне світорозуміння виражалося через жанр елегії Ця структура моделювала окремішність душі поета в колективному коловороті революційного та післяреволюційного хаосу. З другого боку, витворювався особливий жанр, що тяжів до оди. Видавання бажаного за здійснене часто набувало програмного характеру, а саме проголошення комуністичної ери вкладалося в цю особливу жанрову форму, яка залежала від пафосно-ораторського, декламаційного первня. На підставі генологічної концепції М. Гаспарова, за якою створити новий жанр значить закріпити за певними формами певні теми і повязати їх між собою сталою сукупністю думок і почуттів, дисертант робить спробу  віднайти базові закономірності жанрової моделі мислення лірика.

Поет, пишучи літературний твір, упорядковує свої внутрішні переживання й виявляє їх через зовнішні мотиви. Основні теми зумовлюють жанрове мислення в  творчості Сосюри, вкладаються в такі бінарні опозиції: самотність і революція, самопочуття людини в селі й місті, кохання і революція, Україна і революція. Тема переживання революції домінує, а отже, є основною й твірною. Через неї і навколо неї розгортається драма і трагедія В.Сосюри й відповідно тематичний спектр поетичного світу. В результаті світовідчуття і екзистенції поета післяреволюційного десятиліття викристалізувалася тема самотності, що протистояла піднесеній революційній патетиці і стала лейтмотивом творчих пошуків.

Другий розділ  Жанрово-композиційна оригінальність лірики В.Сосюри 20-х років присвячений конкретизації заявленого вище підходу. У відповідності з головними принципами композиційного аналізу художнього тексту. розглядаємо стиль як спосіб мовленнєво-мовного вираження автором своєї мистецької суті. В такому разі екзистенційна дуальність його дійсності, зрозуміло, відбивається на рівнях твореної ліриком художньої поетики його творів. Жанрово-стильовий аспект своєрідності поетики лірика увиразнюється, коли обєктом аналізу стають уже не окремі одиниці, складові ліричної теми, статичні у своїй позиції стосовно усієї творчості митця, але властива лише цьому конкретному творові сукупність відношень, звязків, у яких перебувають мотиви ліричної тематики. На цьому рівні поетики літературного твору говоримо про композиційні особливості жанрів, що ними характеризується структура художнього стилю поета.

Еволюція психоідеології В.Сосюри яскраво відбилась на принципах побудови його ліричних творів. Обидві грані  дуальності художнього світу поета знайшли вираження у відмінних композиційних формах. Так, для неоромантичної структури, яка артикулювала поетову самотність, характерною була пісенна конструкція кільцевої композиції. При цьому обрамлення авторського тексту розгортало своєрідну рамку, в простір якої втягувались мотиви самотності й набували ліричної концентрації, сягаючи поетичної миті. Спогади про своє минуле дитинство, про час юнацького дозрівання, овіяні романтичними миттєвостями, особливо в ранній поезії митця, протиставлялися його актуальному станові. Як наслідок, лірик часто звертався до прийому композиційної антитези. Окрім цього, спогади про романтичне минуле поет намагався подати у формі композиційного паралелізму, часто цілковито замінюючи пряму передачу своїх думок, переживань описом явищ природи чи взагалі фрагментів обєктивної дійсності. Якщо розглядати творчість В.Сосюри з погляду межової ситуації екзистенціалізму, то застосування форми композиційної тріади та розімкнутої композиції має внутрішньо мотивований характер. Кожна з них по-своєму фіксує авторський погляд на світ: перша поетично-філософську зрілість, друга подальшу тривалу розгубленість та відчай. З поглибленням у поетичній свідомості В.Сосюри концептуальних суперечностей виникає бажання аналітично осмислити свою духовну суть, що у творах артикулюється у формі спіральної композиції.

Потреба активізуючого народні маси заклику, котрий повторювався б у тексті поетичного твору, обєктивізувалася в формах зворотно-поступальної композиції. Тенденція ще раз і ще раз сказати про романтично-героїчне свідомо закріплювалась у творах такого типу. Стверджувальність і переконаність щодо істинності та правильності сповідуваних ідей революційної тематики фіксувалась у творах кільцевої композиції. При цьому обрамлення розгортало своєрідну симетричну структуру. Для В.Сосюри принциповою була форма композиційної тріади, у третій частині якої лірик під тиском зовнішніх позалітературних чинників вдавався до синтезу та узагальнень, в яких погоджував покору партії і власні думки стосовно своєї внутрішньої занепадницької суті. Метод композиційного аналізу тематичної структури поетичних творів В.Сосюри дає можливість розкрити дуальність його поетичної дійсності у всій динаміці, зміні та активності.

У третьому розділі Субєктна організація художнього світу В.Сосюри визначається типологія ліричного субєкта поетичного дискурсу В.Сосюри, досліджується його специфіка в межах екзистенційної дуальності поетової дійсності.

У підрозділі Парадигма функціональності художнього висловлювання у субєктній структурі естетичного твору післяреволюційної доби висвітлюються основні аспекти активності мовленнєвих компонентів у рамках поетичного дискурсу переходової доби 20-х років. Письменник орієнтується на певну модель сприймання, певний горизонт очікування, що формує і відповідні конкретні коди для читачів, активізує сукупність голосів тексту. В роботі дисертант співвідносить програмовані сукупність голосів із встановленою Р.Якобсоном підпорядкованістю художніх жанрів ієрархічній функціональності мови у тексті, оскільки така залежність трансформується в характерність індивідуального стилю письменника тої чи іншої доби. Стосовно мистецької дійсності після революції йдеться, по суті, про відношення між народницьким та модерним дискурсами вираження субєкта літературного слова. Самобутня творчість В.Сосюри післяреволюційного десятиліття несла у собі компоненти двох систем. З одного боку, лірик змушений був на догоду комуністичній парадигмі формувати комунікативний дискурс, мета якого звертання, апеляція до слухача, з другого, доведений до відчаю, розгортати індивідуальну форму вияву поетичної самосвідомості.

У підрозділі Текстуальні рівні художнього світу літературного твору застосовуються літературознавчі терміни на позначення твірних сил формування субєктної організації літературного твору. Ключовим, центральним моментом ліричного та епічного режимів функціонування мови є сам мовець Я-субєкт. Однак у ліричній поезії в центрі уваги, безумовно, знаходиться реальність у її стосунку до самого ліричного я, в сфері ж вигадки наративу йдеться про фікційні висловлювання, для яких Я-субєктом виступає не автор чи розповідач, а вигадані персонажі, чия точка зору й просторово-часові координати визначають увесь процес наративного висловлювання. Відтак важливим структуротворчим чинником тої чи іншої жанрово-стильової системи мислення є конкретний тип літературного субєкта у його стосунку до художнього світу, певним чином ним змодельованого, а також у стосунку до уявного, очікуваного читача. Звідси літературознавцями у тексті художнього твору виділяються два рівні, два світи: світ автора та світ героя. Однак відповідно до структуральної поетики ці два світи трансформуються у два ієрархічно підпорядковані комунікативні рівні. На кожному з них функціонують свої автор і слухач. Так, на рівні зовнішньої комунікації присутні реальний (біографічний) автор художнього твору (в нашому випадку Володимир Сосюра) і реальний читач ми. Як реальні читачі ми можемо бути ознайомлені з усіма аспектами справжньої біографії Володимира Сосюри, але, коли читаємо його лірику чи ліро-епіку, переходимо межу від нашого уявлення про Сосюру як живу людину до Сосюри як творця й організатора поетичного світу. Відтак на цьому внутрішньому рівні внутрішнього автора доцільно трактувати як стилетвірний чинник художнього викладу.

Третій підрозділ  присвячений зясуванню головних засад аналізу та інтерпретації типології субєктної організації ліричного твору згідно з принципами діалогічності, розробленими М.Бахтіним та представниками літературного постструктуралізму. З погляду історичної поетики, ліричний субєкт ніколи не був однотипним, навпаки, було три якісно різних типи: синкретичний (на міфопоетичній стадії розвитку поезії), жанровий (на стадії традиціоналістської художньої свідомості) і особистісно-творчий, котрий стосується й літератури ХХ ст. Кожному з цих типів, окрім багатьох спільних ознак субєктної структури, властиві й свої особливі, що розглядаються як домінуючі в жанрово-стильовій моделі художнього світу літературного твору поета. Йдеться про залежність жанрового мислення від структури субєктної організації ліричного твору.

У співвідношенні між Я-субєктом та іншим, на думку М.Бахтіна, виділена категорія іншого єдина володіє ціннісною активно формуючою енергією усієї художньої картини світу літературного твору в порівнянні з позицією ліричного субєкта. Оскільки кожен момент твору дається нам у реакції автора на нього, котра поєднує у собі як предмет (голос обєкта), так і реакцію субєкта (голос субєкта) на нього, то становище субєкта у творі завжди завершується в тексті баченням з боку іншого, тобто автора, що дає можливість зібрати всього субєкта, котрий сам по собі розсіяний у відкритому світі окремої миті художньої континуальності. Подібна структура відношення між автором та героєм була характерна для синкретичного чи міфопоетичного типу ліричного субєкта, для якого принципове значення має хор, що є певною сукупністю цінностей, в центрі якої перебуває міф.

У результаті більшовицької революції людським світоглядом заволоділа нова, нагально зготована міфологічна система. У ній хор людських особистостей був постулатом і мистецьким кредо. У ліриці пореволюційного підкомуністичного періоду така новітня функціональність підміненої міфологічної системи артикулювалась на письмі відповідним образом ліричного субєкта, який, будучи звернений до позалітературної спільноти, мав заглиблюватись у громадські, історико-політичні чи то філософські питання задля створення декларативних поезій-лозунгів. Однак багато українських поетів все більше заглиблювались у реальність не даної всім дійсності, а в реальність субєктивних, психологічних візій. Цінність реального світу применшувалася, зате самодостатність свого Я зростала.

У підрозділі Ліричний субєкт поетичної творчості В.Сосюри ви-значаються принципові відношення, якими детермінується субєктна організація поетичного буття В.Сосюри. В ліриці поета бінарність означувалась у найзагальнішому протиставленні між власне автором та ліричним героєм. У художньому світі поетичного твору позиція власне автора розглядається найбільш зовнішньою, тоді як функціональність ліричного героя завжди внутрішньо індивідуальна, через що й співвідноситься із екзистенційністю субєкта поетової лірики. Суперечливість існуючих у свідомості автора двох настільки різних перспектив усвідомлюється через фіксоване в текстах поезій відношення між Я-для-себе та іншим ліричного субєкта. Точка зору власне автора це погляд колективного ми, яке живе у хорі з іншими членами революційного всеохопного соціуму. Отже, це точка зору іншого, котрий панує в колективі й визначає життя ліричного Я. На противагу цьому ліричний герой Сосюри виражав переживання, думки, осмислення своєї екзистенції на рівні внутрішнього Я-для-себе.

У пятому і шостому підрозділах Власне автор у ліричному творі і Ліричний герой у ліричному творі окреслюються структури поетичних творів В.Сосюри, в яких ліричний субєкт виступає відповідно в ролі власне автора або ліричного героя. Аналіз поетики таких структур подається за принципом еволюції авторської психоідеології. Так, з початку Сосюриної творчості широке використання різних прийомів власне автора було засобом передачі конкретно-емоційних станів нової людини, народженої революцією, не тільки у рамках його ліро-епіки, а й ліричних поезій. Однак згодом тяжіння до життєвого максималізму, котрий проявлявся в образах майбутньої, колективними буднями підтверджуваної дійсності, замінився важкими для поета хвилинами цілком інших буднів. Уже в другій половині 20-х років В.Сосюра змушений звернутись до відновлення зростаючої повновладності зовнішньої спрямованості власне автора.

Власне автор у поетиці Сосюри зустрічається у двох різновидах. У ліричних поезіях і ліро-епічних поемах найбільш поширений особовий тип у формах хорового узагальненого ми чи субєктивного я, котре однак не занурене у власні переживання. І я і ми в цьому випадку фіксують колективну свідомість, в рамках якої розглядає себе автор. Тобто автор ототожнює себе з адресатом і з героєм свого твору, знаходить спільне між собою і ними. Всі поезії власне авторського плану задумані як щира схвильована лірика, яка відбиває зовнішні обставини буття народу. Задля того, щоб відтворити повноцінно нюанси й риси тої патетики, яка б відповідала пафосові подібних творів, автор часто звертався до певних стилістичних фігур, серед яких домінували ті, котрі дозволяли поетові виразити почуття своєї душі, анґажуючи адресата до співпереживання образів своєї поезії:

До наших лав, до нас, хто зжився з боротьбою,

хто Сонце покохав, і на верхівя гір

лише до нього йде, й душею молодою

вже бачить крізь віки його огнистий зір!.

Так і ні екзистенції Сосюри артикулювалось таким же чином у дуальності самого ліричного героя і сповідуваного ним дискурсу. Зокрема, в його так сконструйованій самосвідомості розрізняємо два типи субєктної структури, а саме: Я-для-себе та внутрішнього іншого. Відповідно із першим співвідносимо сповідальний дискурс ліричної творчості В.Сосюри, а з другим біографічний. Сповідальність займає в художньому світі поета, по суті, визначальне місце, оскільки з ним у нього повязується задоволення індивідуальної потреби  каяття за свої вчинки, від сорому, жалю за них. Власне Я-для-себе із сповіддю є активною мотивацією творення усього ліричного дискурсу, базованого на дуальності поглядів та принципів поета. Для посилення емотивної інтенційності ліричного  переживання  ліричного субєкта автор часто вдається до риторичних звертань чи запитань:

О липень золотий!.. Твої байдужі очі

нагадують мені холодний блиск озер

і ранок голубий, де спів тремтить дівочий,

мов листя золоте розхристаних берез...

У підрозділі Типологія наративного дискурсу ліро-епіки В.Сосюри досліджується специфіка наративного дискурсу ліро-епічного жанру в творчості Сосюри 20-х років і на базі цього визначається типологія нараторів з урахуванням особливостей ліричної екзистенційності поетової дійсності. Особливість ліро-епіки полягає не лише у звязку з її наративністю, а й в тому, що основними принципами її смислотворення є типовість та характерність її героїв. Головне те, що лірика поета стосується екзистенційного, внутрішньо пережитого, а його ліро-епіка соціального, біографічного, тобто іншого. Тому вона своєю комунікативністю та апелятивністю переважно була спрямована до іншого, тобто читача. Структуротворчим чинником її наративного дискурсу була всевідаюча, всеоцінювальна і всепереживаюча позиція зовнішнього наратора, його індивідуально-внутрішнього, власне авторського контексту. Така перспектива в тексті завжди виражається формою граматичного я.

У Висновках узагальнюються основні результати дослідження. Відзначено, що запропоноване переосмислення спадщини В.Сосюри має принциповий характер для сучасного українського літературознавства, оскільки спрямоване на те, щоб вивільнити творчість митця із застарілих догм й упереджень і уточнити деякі літературознавчі поняття, гнучкіше подати їх систему. Аналізуючи творчість В.Сосюри у переходову добу 20-х років з позицій дуальності художнього світу митця, враховуючи проблему екзистенційного вибору за тих умов, розглядаючи психоідеологічну еволюцію В.Сосюри, ми встановили, що його поетичний дискурс складався у формі відношення панування колективного, загального та покори індивідуального, одиничного, особистого, ліричного.

У переходову добу післяреволюційного десятиліття дискурс з позиції абсолютної правди оформлювався лише в мову про індивідуальну участь людини в складній системі соціальних стосунків, чим цілковито заперечувалось буття самотньої особистості із її сенсом життя. Саме концепція хорового народництва була принциповою для представників нової комуністичної ідеології.

Складна типологічна структура субєктної організації поезії В.Сосюри сформована на функціональності суперечливого протиріччя між власне автором та ліричним героєм. Відповідно така парадигма дає можливість зрозуміти дуальний характер екзистенційного відношення, котре існувало у поетичній свідомості митця. Оскільки світогляд письменника є концептуальним для структурованості його індивідуального стилю, то дуальність, настільки характерна його екзистенції, стала формотворчим чинником його художнього стилю. Так,  у  творчості В.Сосюри 20-х років виділяємо бінарну опозицію: з одного боку, романтика революційних буднів, громадянської війни, соціалістичного будівництва; з другого романтичне освоєння індивідуальної свободи, внутрішньої, духовної сутності. Природа жанрового мислення В.Сосюри так само у той період визначалась дуальністю його естетичного сприймання дійсності. З одного боку, романтичне, субєктивістичне світорозуміння дійсності кристалізувалося у жанр елегії, котрий фіксував окремішність душі поета в колективному коловороті революційного та післяреволюційного хаосу, а, з другого йшлося про творення особливого піднесеного жанру оди, в якому утверджувалась схвальна, переконлива суть бажаного ідеалу комуністичної дійсності.

Отже, вивчення дуальності поетичного мислення у творчості В.Сосюри дає можливість по-новому осмислити складну парадигму мистецької дійсності радянської доби, основа котрої закладалась саме у переходовий період 20-х років ХХ ст. По суті, тенденції еволюції митця, зафіксовані на основі текстуального аналізу художніх творів лірика, загалом не вичерпали себе і є серйозною основою для наступних досліджень, оскільки концепція дуальності поета є певною мірою вічною проблемою, не здатною до свого самовирішення. Для загубленої української людини вона до того ж є поняттям етнопсихологічним, чим, зрештою, часто можна витлумачити ті явища, які виникали й продовжують виникати в історії української естетичної свідомості.

Основні положення дисертації відбиті в таких публікаціях:

1. Екзистенційна дуальність поетової дійсності. Творчість  В.Сосюри післяреволюційного десятиліття. Дослідження. Тернопіль: Збруч, 2000. 62 с.

2. Національно-визвольні змагання 1917-1920 рр. в житті і творчості Володимира Сосюри // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Історія. Тернопіль, 1997. Вип. VI. С. 282-286.

3. Інтерпретація образу Христа в однойменній поемі Володимира Сосюри // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство. Тернопіль, 1998. Вип. III. С. 243-246.

4. Рецепція творчості В.Сосюри критикою діаспори // Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє. Тернопіль, 1999. С.170-173.

5. Критична рецепція творчості Сосюри 20-их років // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство. Тернопіль, 2000. Вип. VII. С. 166-169.

6. Жанр балади у творчості Володимира Сосюри // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство. Тернопіль, 2000. Вип. VIII. С. 239-245.

7.  Неоромантизм як домінанта стильових шукань Володимира Сосюри на початку 20-их років // Освітянин. 1996. № 2-3. С. 38-39.


АНОТАЦІЯ

Царик Л.І. Дуальність художнього світу поета та його жанрова система (на прикладі творчості В.Сосюри 20-х років). Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10. 01. 06 теорія літератури. Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, 2001.

Дисертація присвячена дослідженню дуальності ліричного світу поета переходової доби. Зясовуються загальні закономірності естетичної специфіки  дуальності  художнього  світу митця на прикладі творчості В. Сосюри 20-х років у контексті літературного процесу початку ХХ ст., означуються екзистенційні причини та передумови двоїстості світогляду автора, досліджуються мотивно-тематичні структури його лірики та ліро-епіки, аналізуються жанрово-композиційні особливості та визначається типологія ліричного субєкта поетичного дискурсу. Завдяки цьому окреслюється специфіка індивідуальних та екзистенційних особливостей ліричної творчості митця періоду становлення більшовицької влади в Україні, висвітлюються її жанрово-стильова своєрідність, форми субєктної організації та наративна стратегія, а також виділяються тенденції їх наступного розвитку.

Ключові  слова:  дуальність,  екзистенціалізм,  межоваа  ситуація, комунікація, художній світ, субєктна організація, наратив, сповідь, біографія, мотив.

АННОТАЦИЯ

Царик Л.И. Дуальность художественного мира поэта и его жанровая система (на примере творчества В.Сосюры 20-х годов). Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10. 01. 06 теория литературы. Тернопольский государственный педагогический университет имени Владимира Гнатюка, 2001.

Диссертация посвящена исследованию дуальности лирического мира поэта переходной эпохи. Определяются общие закономерности эстетической специфики дуальности художественного мира поэта на примере творчества В. Сосюры 20-х годов в контексте литературного процесса начала ХХ века; раскрываются экзистенциальные причины и предпосылки дуальности мировоззрения автора; исследуются мотивно-тематические структуры его лирики и лиро-эпики; анализируется жанрово-композиционное своеобразие и определяется типология лирического субъекта поэтического дискурса. Благодаря этому устанавливается специфика индивидуальных и экзистенциальных особенностей лирического творчества художника периода становления большевистской власти на Украине, выявляются жанрово-стилистическое своеобразие, формы субъектной организации и нарративной стратегии, а также намечены дальнейшие тенденции их развития.

Ключевые слова: дуальность, экзистенциализм, пограничная ситуация, мотив, коммуникация, художественный мир, субъектная организация, нарратив, исповедь, биография.


ANNOTATION

Tsaryk L.I. The duality of imaginative world of an artist (by the example of the works by V.Sosyura). Manuscript.

Thesis for a candidates degree by speciality 10. 01. 06 theory of literature. Ternopil pedagogical university named after Volodymyr Hnatyuk, 2001.

The dissertation is devoted to the investigation of duality of lyric world in the works by the poet of the period of transition. The main attention is paid to the ascertainment of the aesthetic specificity of the duality of artistic world of the poet by the example of the works by V.Sosyura of the twentieth within the limits of literary process in the early twentieth century by the way of defining existential causes and preconditions of dual world view of the author, to the investigation of the motive-thematical structure of his lyric and epic poetry, to analysis of genre-compositional originality and defining the typology of the lyric subject of poetic discourse. Because of this it has become possible to expose the specificity of individual and existential peculiarities of the lyric works by the artist during the period of formation of Bolshevik power in Ukraine in the plan of their genre-stylistic originality, subjective organization and narrative strategy.

The structure of authors thinking, authors imaginative world is properly expressed on different levels of the poetic structure of the works by V.Sosyura. Because of this the most appropriate way of analyzing the duality of Sosyuras poetry is the applying of the structural methods to different levels of authors poetic works. So the dissertator in order to investigate psychoideology of authors existence tries to analyze firstly the motive-thematical structure of his lyric and epic poetry. As the works by V.Sosyura are examined in the context of existential choice many existential motives are found here. On the one hand it gives the opportunity to observe the evolution of authors conscience during the period of transition and on the other - to form the typology of Sosyuras genre thinking in the context of his duality.

Secondly the dissertator pays a special attention to the investigation of structural connections among determined motives in the composition of the poem. Therefore applying compositional analysis is the best way to understand the dualistic motives not only in their statics but also in their movement, mobility, and interaction because the lyric by Sosyura is the image of personal emotional experience.

From the point of view of many scientists the image of author in the composition of the literary work is considered the very uniting force that fixes all stylistic means into one integrated system. Thats why the typology of authors thinking is analyzed within the limits of the discursive practice. The peculiarities of narodniks and modernistic trends are found in the works by V.Sosyura. This can be understood in the duality of the subjective organization and contradiction between the very author and the lyrical hero. Because the point of view of the very author is considered as the point of view of collective we and the point of view of lyric hero as internal emotions, thoughts of private existence at the level of I-for-myself.

The suggested methods are confirmed with the concrete textual analysis considering style dominants of Sosyuras works. The principal results of the work are issued in publications and may be used in educational practice and the scientific research of the Ukrainian literature.

Key words: duality, existentialism, boundary situation, communication, imaginative world, subjective organization, narrative, confession, biography, motive, motif.


Підписано до друку 13.08.2001. Формат 60Х84/16.

Папір друк. № 1. Друк RESO. Обл.-вид. арк. 1,0.

Ум. друк. арк. 1,0. Зам. №235/08. Наклад 100 прим.

Видрук оригінал-макету:

редакційно-видавничий відділ

Тернопільського державного педагогічного

університету імені Володимира Гнатюка,

м. Тернопіль, вул. М.Кривоноса, 2


Страница: 1 

По вопросу доставки диссертации по этой теме пишите на электронный адрес: info@disser.com.ua


Меню
Реклама



2006-2009 © Диссертации и авторефераты Украины