Диссертации и авторефераты Украины
Перейти на каталог
Каталог авторефератов

Я ищу:
Диссертация / Автореферат

По вопросу доставки диссертации по этой теме пишите на электронный адрес: info@disser.com.ua
Тема автореферата диссертации: Політична опозиція в Росії (кінець 1980-х - 2000 рр.) 2005 года.
Источник: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Т.А. Христюк; Чернів. нац. ун-т ім. Ю.Федьковича. — Чернівці, 2005. — 19 с. — укp.
Аннотация: Досліджено процес формування, розвитку та діяльності політичної опозиції в Росії наприкінці 1980-х рр. - початку 2000 р., ставлення різних опозиційних політичних партій і рухів до владних інститутів, особливості формування ідеологічних концепцій, що визначають політичну спрямованість різних типів політичної опозиції та їх відмінних рис. З використанням численних історичних джерел і напрацювань науковців різних країн проаналізовано основні історичні етапи становлення та розвитку різних типів політичної опозиції в РФ. Розкрито роль політичної опозиції у головних історичних суспільно-політичних подіях Росії під час першого президентства Б.Єльцина. Охарактеризовано особливості еволюції політичної опозиції в Росії у роки другого президентства Б.Єльцина та приходу до влади В.Путіна. Висвітлено причини нестійкості структурних об'єднань опозиції у 1990-х рр.

Текст работы:


Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича




ХРИСТЮК Тетяна Анатоліївна


УДК 321.01:330.8 (470+571)



ПОЛІТИЧНА ОПОЗИЦІЯ В РОСІЇ (КІНЕЦЬ 1980-Х 2000 РР.)



07.00.02 Всесвітня історія




Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук










Чернівці 2005



Дисертацією

є рукопис


Робота виконана

на кафедрі політології та соціології Рівненського державного гуманітарного університету Міністерства освіти та науки України


Науковий керівник:  доктор історичних наук, професор

                           ТРОЯН Сергій Станіславович,

                           Рівненський інститут словянознавства

                           Київського славістичного університету,

завідувач кафедри міжнародних відносин

                          


Офіційні опоненти:   доктор історичних наук, професор

                          СИЧ Олександр Іванович,

                          Чернівецький національний університет

                           імені Юрія Федьковича,

                           завідувач кафедрою історії нового та

                                       новітнього часу;


кандидат історичних наук, професор

ЧЕРНІЙ Валерій Альбертович

Рівненського інституту словянознавства

Київського славістичного університету

декан факультету міжнародних відносин

словянських країн.



Провідна установа:    Київський національний університет імені

                                       Тараса Шевченка, кафедра історії Росії, (м. Київ).



Захист відбудеться 30.09.2005 р. о _14_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці,  вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18).


З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).


Автореферат розісланий 29.08.2005 р.


Учений секретар

спеціалізованої вченої ради                                 Т.Я. Лупул







ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ


Актуальність теми. У першій половині 1980-х років СРСР опинився у надзвичайно складному становищі: особливо помітною стала економічна, соціальна й політична кризи радянського суспільства. Така ситуація диктувала необхідність радикальних перетворень. Новий генеральний секретар  М. Горбачов проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку, перебудову економіки країни. Проте, досить швидко стало очевидно, що радянська система не піддається реформуванню.

У країні зявляються різноманітні неформальні організації, різні течії формуються і в самій КПРС. Найбільш суттєвим для трансформації опозиційних настроїв у політичну опозицію з ознаками організованості стало критичне ставлення частини вищого керівництва компартії до існуючого в країні політичного режиму. Перші контакти опозиції з владою призвели до серії політичних криз, кульмінацією яких у Росії стали події 1991 та 1993 років. У звязку з цим особливої актуальності набуває питання дослідження історичних передумов виникнення та етапів еволюції політичної опозиції, її взаємодії з існуючою владою з кінця  1980-х рр.  до початку 2000 р.

Водночас, проблема інституту політичної опозиції знаходиться на периферії уваги сучасної історичної та політичної наук. Лише наприкінці 90-х років зявляються перші праці, присвячені  даному явищу. На сьогоднішній день існує загалом невелика кількість досліджень, де аналізується діяльність російських опозиційних партій і  рухів й детально розглядаються питання їх формування, розвитку та діяльності.

Звязок роботи з науковими планами, програмами, темами. Тема дисертаційної роботи входить до перспективної тематики досліджень кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету.

Мета дослідження. Метою є аналіз процесу формування, розвитку та діяльності політичної опозиції в Росії з кінця 1980-х років до початку  2000 р.,  ставлення у цей час різних опозиційних політичних партій і рухів до владних інститутів.

Для досягнення цієї мети автор ставить наступні  завдання:

  • вивчити основні історичні етапи становлення та розвитку різних типів політичної опозиції в Росії, виходячи з сформульованих ними стратегічних, тактичних цілей і завдань;
  • охарактеризувати основні тенденції розвитку відносин “влада опозиція” в РФ;
  • розкрити роль політичної опозиції у головних історичних суспільно-політичних подіях у Росії впродовж 1990-х років;
  • проаналізувати історичні особливості формування ідеологічних концепцій партійно-політичної опозиції в Росії досліджуваного періоду;
  • вказати причини нестійкості структурних обєднань опозиції в РФ.

Обєктом дослідження є історія Російської держави кінця 1980-х початку  2000 рр.

Предметом дослідження є політична опозиція в Росії у даний період.

Методи дослідження. Методологічною основою даної роботи є синтез принципів історизму, обєктивності, науковості у поєднанні з проблемно-хронологічним і структурно-функціональним підходами. Вони дали можливість показати історичні процеси становлення, інституціалізації та еволюції політичної опозиції в багатомірному просторі загального процесу зміни соціально-економічної та політичної систем російського суспільства на рубежі ХХ ХХІ ст. У дисертації також використані такі загальнонаукові та конкретно-історичні методи: аналізу документів (при вивченні історичних джерел, в тому числі архівних); порівняльно-історичний (під час дослідження та порівняння процесів, які відбувались у Росії в досліджуваний період).

Територіальні рамки дослідження охоплюють Російську Федерацію в сучасних кордонах її існування як суверенної держави. Але при цьому найбільш рельєфно всі основні політичні процеси прослідковано на прикладі, насамперед, центральних регіонів Росії.

Хронологічні рамки охоплюють кінець  1980-х початок 2000 рр. Нижня  межа 1987 1989 рр. період становлення та діяльності опозиційно-радикальних течій. Верхня межа березень 2000 р. президентські вибори в Росії та прихід до влади В. Путіна, коли опозиційність Державної Думи поступово було ліквідовано: остання практично без опору приймала всі законопроекти, запропоновані президентом.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших у вітчизняній і зарубіжній історіографії  комплексним науковим дослідженням функціонування політичної опозиції в Росії в кінці 1980-х початку 2000 рр. У роботі проаналізовано: причини виникнення, функціонування та еволюцію політичної опозиції в Росії впродовж зазначеного часу; різні типи політичної опозиції  в Росії у досліджуваний період; взаємодію влади й опозиції на різних етапах історії Російської держави кінця ХХ початку ХХІ ст.; вплив політичної опозиції на основні суспільно-політичні процеси в 1987 2000 рр.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання в наукових, навчальних і прикладних цілях. Матеріали, аналіз і висновки дисертаційного дослідження можуть стати теоретичним фундаментом для написання відповідних розділів узагальнюючих праць і навчальних посібників із всесвітньої історії, конкретних досліджень з історії Росії, для наукового прогнозування суспільно-політичних процесів. Крім того, одержані результати дослідження можуть бути використані в теоретичних роботах з вивчення політичної опозиції, багатопартійної системи та історії політичних партій. Окремі аспекти, вибрані положення і фактичний матеріал можна використати в навчальному процесі при розробці спецкурсів  з новітньої історії.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації та її результати обговорювалися на спільному засіданні кафедр всесвітньої історії і політології та соціології Рівненського державного гуманітарного університету, а також міжнародних відносин і країнознавства Рівненського інституту словянознавства. Основні ідеї та окремі положення дисертації  пройшли апробацію у виступах і дискусіях на міжнародних науково-практичних конференціях “Національно-державне відродження словянських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя” (Тернопіль, 2003), “Динаміка наукових досліджень 2003” (Дніпропетровськ, 2003), “Україна і словянський світ: історія і сучасність” (Рівне, 2004), “Суспільство: історія, методологія дослідження, практика” (Тернопіль, 2004).

Публікації. За темою дослідження автором опубліковано  8  наукових статей і матеріалів у тому числі 4 у фахових виданнях, які входять до переліку ВАК України.

Структура дисертації визначається постановкою проблеми, мети і завдань наукового дослідження. Вона складається із вступу, чотирьох розділів, кожен з яких поділяється на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (всього 416 найменувань). Загальний обсяг дисертаційної роботи  208 сторінок.



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, визначено обєкт і предмет дослідження, його територіальні та хронологічні межі, методологічні засади, розкрито наукову новизну і практичне значення результатів роботи, показано шляхи її апробації.

У першому розділі “Стан наукової розробки проблеми та джерельна база дослідження” проаналізовано сучасний стан наукової розробки теми та охарактеризовано джерела, які автор використав для досягнення мети і виконання завдань, поставлених перед дисертаційною роботою.

Радянська історіографія в кінці 1980-х років характеризується відсутністю ґрунтовних монографічних досліджень з теми дисертації. Проблема політичної опозиції досліджувалася радянськими вченими лише в межах вивчення становлення багатопартійної системи в СРСР.        З кінця 1991 р. відбувається якісно новий процес наукового осмислення проблематики. Майже всі дослідники звертаються до теми генезису партійної системи. Зявляються перші публікації, що містять узагальнений аналіз соціально-економічної ситуації в колишньому СРСР, у котрих ставились завдання вивчення всього політичного спектру РФ. Зокрема, в цьому плані можна відзначити публікації В. Вижутковича, С. Заславського,  В. Пастухова.          

Після жовтневих подій 1993 р. російські вчені все частіше починають звертатися до теми політичної опозиції, вивчаючи основні події суспільно-політичного життя Російської Федерації. Безпосередньо вивченню різних аспектів діяльності опозиційних сил присвячені праці А. Бутенко та  Л. Дадіані.

Особливості еволюції політичної опозиції у роки президентства  Б. Єльцина і приходу до влади В. Путіна аналізують Б. Капустін, Н. Кірєєва, Л. Полєтаєва,  Г. Дилигенський, В. Федоров та А. Цуладзе.

Лише наприкінці 1990-х років зявляються перші дослідження, присвячені всебічному вивченню політичної опозиції. Насамперед, потрібно відзначити монографію Ю. Чуланова “Власть и политическая оппозиция в современной России”. Також варті уваги праці А. Жукова,  В. Согріна та  В. Гельмана.

Українськими вченими питання політичної опозиції як у цілому, так і в Росії зокрема, також почало досліджуватись лише в другій половині 1990-х років. Як правило вітчизняні науковці звертаються до проблеми політичної опозиції, вивчаючи  внутрішньополітичне життя Російської Федерації. Про це свідчать публікації О. Сича, О. Бойка, С. Веселовського,                   Г. Водолазова,   Л. Чекаленка,  В. Лапкіна.

Зарубіжні вчені приділяють дещо більшу увагу вивченню інституту політичної опозиції у контексті змін, що відбувалися на пострадянському просторі з кінця 80-х років ХХ ст. Однак, кількість таких публікацій також порівняно невелика. Найвагомішими роботами зарубіжних науковців є праці німецьких вчених Е. Шнайдера та Г. Симона, польського політолога                 В. Марціняка, американських дослідників М. Макфаула, Д. Хоскінга та П. Дункана.

Аналіз ступеня вивчення питання про політичну опозицію в Росії кінця 1980-х 1990-х років дозволяє зробити висновок про те, що на сьогоднішній день існує незначна кількість історичних досліджень, де б аналізувались окремі сторони формування, розвитку та діяльності російських опозиційних партій і рухів впродовж 1990-х років.

Використане коло джерел при дослідженні інституту політичної опозиції в Росії можна розділити на декілька груп: 1) архівні матеріали; 2) документи та матеріали зїздів народних депутатів, державних органів;  3) документи і матеріали політичних партій і суспільно-політичних рухів;   4) мемуари та спогади відомих політичних лідерів; 5) преса; 6) статистичні матеріали.

Використані архівні матеріали не є визначальними у розрізі теми наукового дослідження, оскільки основні фонди в архівах з історії сучасних політичних партій ще не сформовано. Автором використано  документи фонду 89 “Політичні партії СРСР 1989 1991 рр.” Російського державного архіву новітньої історії. Інформація, що міститься в даних справах, доповнює уявлення про політичні зміни в країні, наслідки реформаторських перетворень М. Горбачова,  знання про процес становлення опозиційних партій і рухів, ставлення до них Президента СРСР.

До другої групи джерел відносяться законодавчі акти, що видавалися Зїздом народних депутатів СРСР та РРФСР, Верховною Радою СРСР та РРФСР, Президентом СРСР та РРФСР, Державною Думою а також проекти Конституції та законів. Ця група джерел надає можливість розглянути взаємовідносини державної влади, її інститутів з політичними партіями і суспільно-політичними рухами, прослідкувати перехід від однопартійної до багатопартійної політичної системи.

Важливим джерелом при дослідженні інституту політичної опозиції є матеріали політичних партій і суспільно-політичних рухів, що дозволяють прослідкувати особливості поглядів лідерів різних партій відносно питання  подальшого розвитку політичної системи суспільства, ставлення до дій  Б. Єльцина та виконавчої влади.

Особливу значущість представляють роботи політичних лідерів, які розширюють уявлення про ідеологічні концепції тих політичних сил, які вони репрезентують, а також дозволяють познайомитись з персональними оцінками подій. Насамперед потрібно відзначити спогади   М. Горбачова, Б. Єльцина,  Р. Хасбулатова, В. Новодворської, Г. Попова, Б. Олійника,                  В. Крючкова,  Б. Коржакова, Г. Зюганова.

В силу специфіки досліджуваної теми, її недостатньої вивченості, несформованих архівних фондів, важливою групою джерел стали друковані засоби інформації. Найбільша кількість матеріалів, які присвячені вивченню діяльності опозиційних партій і суспільно-політичних рухів впродовж 1990-х років, міститься у наступних російських виданнях “Советская Россия”, “Известия”, “Независимая газета”, “Яблоко России”, “Российская газета” та інших. Серед українських відзначимо “Голос України”, “День”, “Дзеркало тижня”, “Киевские новости”. Саме на основі використання матеріалів преси у поєднанні з іншими джерелами, вимальовується цілісна картина еволюції та механізмів взаємодії влади й опозиції.

Важливим джерелом для вивчення соціально-психологічного фактору, що вплинув у певній мірі на природу політичної опозиції, стали статистичні матеріали. Справа в тому, що  аналіз глибоких структурних змін в політичній, соціальній та економічній системах Росії за останні роки не може бути повноцінним без врахування масових уявлень, цінностей і світоглядних орієнтацій народу.

В цілому коло використаних джерел, які присвячені різним аспектам соціально-політичного життя Росії, у тому числі  діяльності численних опозиційних політичних партій і рухів, сприяє здійсненню системного аналізу інституту політичної опозиції впродовж кінця   1980-х початку 2000 років, її генези, еволюції та історичних етапів розвитку.

Отже, наявна історіографія та  джерельна база надають можливість для всебічного розкриття проблеми діяльності політичної опозиції в Росії в кінці 1980-х на початку 2000 рр. Водночас, зроблений історіографічний і джерельний аналіз досліджуваної проблеми свідчить про те, що вона потребує подальшого висвітлення в українській історіографії.

У другому розділі “Криза і крах СРСР, проголошення Російської Федерації та роль політичної опозиції у цих процесахрозглядаються обставини становлення та діяльності опозиційно-радикальних течій, розвиток і зміцнення опозиційного руху на початку 1990-х років і роль політичної опозиції у процесі розпаду СРСР в березні грудні 1991 р.

Глибокі соціально-економічні та політичні зміни, що відбувались у Радянському Союзі наприкінці 1980-х років призвели до появи групи опонентів офіційній владі. Перші витоки опозиційності в Радянському Союзі зявились у формі різноманітних неформальних організацій і політичних течій. Діяльність опозиції здійснювалася в рамках СРСР та проявлялась у вигляді демократичного руху проти тоталітарних структур. Впродовж 19871989 рр. у великих містах виникли неформальні суспільні обєднання у вигляді клубів, правозахисних груп і громадських ініціатив. Їх розвиток призвів до утворення  політичних течій на рубежі 1988 1989 рр. Цей процес був прискорений у 1989 р. ініційованими   М. Горбачовим виборами народних депутатів СРСР. Виникла “Міжрегіональна депутатська група” фракція, що обєднала демократів і вимагала проведення реформ, на чолі якої стояли А. Сахаров і Б. Єльцин, тобто опозиція почала набувати організаційних рис.

Закон про громадські організації від 15 жовтня 1990 р. створив правові передумови для виникнення багатопартійної системи в Росії. Перший період розвитку демократичного руху завершився. На зміну неформальним суспільним обєднанням і протопартіям прийшли нові утворення політичні партії.  Некомуністичні організації мали одну загальну мету усунути КПРС від влади. Найбільш впливовим в даний період був політичний рух “Демократична Росія”, який виник у січні 1990 р. Комуністи прихильники реформування КПРС також створювали свої партії: Російська комуністична партія, “Демократична платформа в КПРС”, “Демократичний рух комуністів”, “Комуністи за демократію”, “Союз”. У результаті сформувалось  дві течії опозиції. Перша демократи на чолі з Єльциним, які вимагали радикальних змін суспільно-політичного життя. Друга комуністи, які прагнули зберегти ситуацію, що виникла в країні в ході перебудови. Інакше кажучи, протягом 1990-1991 рр. відбувається оформлення демократичної та національно-патріотичної опозиції.

Вагому роль у процесах проголошення Російської Федерації та припиненні існування Радянського Союзу відіграв російський опозиційний демократичний рух, що здобув перемогу в 1991 р. Особлива роль у процесі ліквідації Радянського Союзу належала Єльцину. Обрана ним і його прибічниками з початку 1990 р. стратегія утвердження та розширення суверенітету Росії, радикального скорочення повноважень уряду СРСР стала однією з головних рушійних сил, що призвела до розпаду держави. Саме російська декларація про державний суверенітет оформила процес “параду суверенітетів” союзних республік.

Особливість російської революції полягає в тому, що фактично впродовж 19-21 серпня відбулось дві події, два перевороти. Один, явно невдалий, був організований номенклатурою, інший демократами. Путчисти намагались врятувати Радянський Союз від розвалу. Проте, як підтвердив хід подій, на цю справу  в них не було  ані сил, ані можливостей.  Переворот, очолюваний демократами, зафіксував кінець радянської системи, але  на той  момент  не поклав початок новому життю, оскільки ніяких програм подальших змін вони не пропонували. Отже, обидва перевороти, не дивлячись на те, що ставили різні цілі, реально діяли в одному напрямку руйнування державної системи. Проте переможцями в результаті серпневих подій стали демократи, тобто недавні опозиціонери на чолі з Єльциним, які отримали всенародну підтримку.

Оцінюючи події серпня 1991р. слід зазначити, що вони поглибили розмежування  політичних сил. Цей процес відбувався й раніше, але його загострення прискорило перехід влади до рук демократичних сил. У результаті серпневих подій колишня опозиція прийшла до влади, однак заборона протягом наступних днів КПРС взагалі усунула потенційну опозицію в країні, що, звичайно, не відповідає уявленням про демократію.

Таким чином, протистояння влади та опозиції в березні грудні 1991 р. завершилося остаточною перемогою останньої.  Політична опозиція на чолі з  Б. Єльциним вирішила своє основне завдання прийшла до влади. Це призвело до значних змін у політичній системі  суспільства, наслідком яких стало зникнення з політичної карти світу Радянського Союзу.

У третьому розділі “Вплив політичної опозиції на суспільно-політичні процеси в Російській Федерації під час першого президентства Б.Єльцина (кінець 1991 1996 рр.)” досліджуються взаємовідносини опозиції та влади наприкінці 1991 1996 рр., аналізується діяльність партійно-політичної опозиції в умовах парламентських і президентських виборів.

Одними з головних наслідків путчу стали розвал СРСР та переміщення державної влади з союзного Центру в республіки, зокрема, в Росію. Для Єльцина та його команди постала необхідність втілення в життя радикальних реформ, про які вони неодноразово говорили, починаючи з 1989 р. Проте, вже перші кроки по їх реалізації мали негативні наслідки. До кінця 1992 р. практично не залишилось жодної політичної партії, що підтримувала офіційний курс уряду. В опозиції до останнього знаходились партії всього політичного спектру праві, ліві та центристи. Питання взаємовідносин влади й опозиції, центром якої був Зїзд народних депутатів і Верховна Рада, стало стрижнем політичного життя Росії впродовж 19921993 рр.

Однією з головних причин появи та загострення конфлікту між законодавчою та виконавчою гілками влади були протиріччя щодо соціально-економічного та політичного курсу Росії.

Важливою причиною також було те, що Російська Федерація  не мала досвіду взаємодії між різними гілками влади. Росія, отримавши незалежність, опинилась перед вибором свого майбутнього устрою. Вона повинна була вибрати між президентською та парламентською формами державного правління. Зміни, що відбувалися в Росії на початку 90-х років, показували, що їй більш підходить президентська республіка. Однак з цим не хотіли миритись законодавці, для яких головним стало питання власного виживання.

І нарешті, під час політичної боротьби законодавча влада, користуючись правом змінювати російську Конституцію, почала набувати все більше прерогатив. Законодавці наділили себе найширшими повноваженнями, в тому числі й тими, які, згідно системи розподілу влади, повинні бути прерогативою виконавчих і судових органів.

Саме ці причини змусили Президента Росії Б. Єльцина шукати вихід із ситуації, що склалась у країні, і врешті-решт призвели до відкритого конфлікту між владою та опозицією у вересні жовтні 1993 р.

Чи могла політична опозиція в даний період серйозно протистояти існуючій владі, розраховувати на успіх у боротьбі за владу та зміну курсу реформ? Відповідь негативна, оскільки опозиція була досить слабкою та розрізненою. На противагу їй влада була сильною. Не дивлячись на критичні настрої серед мас, потрібно враховувати таку особливість російського менталітету як патерналізм. Багато росіян повязували свої надії саме з Єльциним, вбачаючи в його особі лідера, що поведе  за собою та реалізує їх бажання. Серед опозиції на даний момент не знайшлось такої колоритної особи, яка б змогла б кинути виклик діючому президенту. Певною популярністю користувався лідер ЛДПР  В. Жириновський, але її було не достатньо.

Виконавча влада володіла реальною силою (армія, правоохоронні органи), завдяки якій власне й було розгромлено Верховну Раду, придушено багаточисленні виступи противників режиму. Опозиція такої реальної сили не мала та не була готовою до цього. Сила, підтримка мас були на боці президента, виконавчої влади і саме це визначило завершення протистояння  політичної опозиції та влади в 1993 р.

Намагаючись зміцнити свої позиції у суспільстві, опозиційні партії  здійснюють спроби створення широких блоків і коаліцій. Однак, подібні обєднання виявились нестійкими.

Найбільшою опозиційною партією стала Комуністична партія РФ. Проте її перемога на парламентських виборах 1995 р. не наблизила партію до влади. Оскільки за Конституцією Російської Федерації держава функціонувала у формі президентської республіки, то комуністи не могли ні сформувати уряд, ні впливати на його склад і політику.

Президентські вибори 1996 р. виграв діючий президент. У програші були ліві опозиційні партії та всі опозиційні сили. Проте результати виборів, як раніше парламентських, так і президентських, не могли не вплинути на політику Єльцина. Його перемога надала реформаторському та демократичному курсу необхідну легітимність, що була підірвана в попередні роки. Крім того, він набув значно більшої свободи дій у політиці. Разом з тим президент все таки мусив рахуватися хоча із не досить сильною, але опозицією його режимові.

У четвертому розділі “Еволюція політичної опозиції в Росії у роки другого президентства Б.Єльцина і приходу до влади В. Путіна” йдеться про специфіку діяльності опозиції в другій половині 1996 початку 2000 рр.

Велику увагу протягом другої половини 1990-х років привертали багаточисленні опозиційні структури, що зберігали, не дивлячись на їх неоднорідність і роздробленість, особливий вплив на хід виборчих кампаній і можливих результатів виборів. У цей період ліва й права опозиція шукають шляхи підвищення ефективності свого впливу на рішення влади. Вони прагнуть обєднати різні опозиційні сили, аби мати перевагу на парламентських виборах 1999 р. Однак всі ці спроби були невдалими: подібні обєднання довго не проіснували.

Активну опозиційну діяльність протягом другої половини 1996 початку 2000 рр. вели КПРФ,  КРГ, НПСР,  ДПР, СПС, Яблоко та інші партії.

Загалом, політична опозиція не володіла достатньою силою та можливостями, щоб рішуче впливати на владу, змінити курс реформ Єльцина. Тому вона намагалась шукати легітимні шляхи взаємодії з владою, парламентські методи вирішення актуальних проблем. У свою чергу   президент, саме враховуючи слабкість опозиції, прагнув демонструвати своє бажання йти назустріч  останній, не доводити справу до конфронтації, домагатись згоди.

Характерною рисою політичного режиму Б. Єльцина були періодичні кризи, з яких президенту, як правило, вдавалося виходити переможцем. Досить часто Єльцин сам йшов на загострення ситуації. Керовані кризи стали невідємним атрибутом політичного стилю президента, однією з головних характеристик його епохи. Однак з кожним роком фізичний стан Єльцина погіршувався, тому політичні ініціативи виходили вже не стільки від самого президента, скільки від наближених йому людей. У результаті серпневої кризи 1998 р. президенту довелось піти на серйозні поступки парламенту і навіть на включення до складу уряду  комуністів, щоб самому втриматись на владному Олімпі. З цього моменту почалось стрімке завершення епохи Єльцина, розгорнулась боротьба за владу.

Слід відзначити, що російська опозиція стала важливим елементом політичного життя суспільства. В травні 1997 р. Державна Дума затвердила федеральний закон “Про правові гарантії опозиційної діяльності в Російській Федерації”. Створення правової бази функціонування політичної опозиції було, звичайно, важливим фактором демократизації російського суспільства, легалізації системної опозиції. Тим самим заборонялась радикальна, позасистемна опозиція, яка для вирішення своїх завдань передбачала використання крайніх заходів. У такому випадку влада могла застосувати закон і силу. 

Протистояння влади й опозиції протягом 1996 початку 2000 рр. не обмежувалось лише думською опозицією: вона відображала інтереси та настрої більш широкої, масової опозиції, оскільки уряд своєю політикою значно знизив рівень життя людей.

Загалом, порівняно з початком 1990-х років, становище в країні дещо стабілізувалось. Склалась певна нестійка рівновага влади й опозиції, коли остання не мала достатньо сил переломити ситуацію на свою користь, а влада, хоча і володіла реальною силою, не могла не враховувати загального незадоволення.

У другій половині 1999 р. в Росії склалась ситуація, за якої ні влада, ні опозиція не були спроможні досягти стабілізації суспільства. За таких обставин адміністрація президента зробила ставку на В. Путіна, призначивши його премєр-міністром. Саме з новим премєром росіяни повязували надії на вихід із тривалої політичної кризи та відродження великої країни. У той час як опозиція знову пропонувала проект посилення ролі парламенту та регіонів у суспільстві сформувався запит на сильну державу. В. Путін був єдиним політиком, який адекватно відреагував на нього. Парламентські вибори засвідчили кінець єльцинського періоду в новітній історії Росії. Після проголошення Єльциним своїм наступником В. Путіна президентські вибори фактично відігравали роль інструменту вже прийнятого політичного рішення. Результати виборів ознаменували остаточне завершення політичної кризи та початок нового періоду в російській історії.

У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження.

Рубіж 1980-1990-х років став для Росії періодом глибоких трансформаційних змін і спричинив виникнення політичної опозиції. Перші витоки опозиційності в Радянському Союзі зявились у формі різноманітних неформальних організацій, з одного боку, та у вигляді Демократичної платформи в КПРС, Демократичного Союзу й інших політичних партій, з другого. Діяльність опозиції здійснювалася в рамках СРСР, в тому числі на території Російської Федерації, та проявлялась у вигляді демократичного руху проти тоталітарних структур. Цей рух не був багаточисельним, але його ідеї обмеження влади компартії в суспільстві ставали все більш популярними серед населення, яке активно їх підтримувало, оскільки бажало свободи, демократії та покращення  рівня життя.

У результаті невдалого перевороту під керівництвом партійної номенклатури в 1991 р. демократи з опозиційної сили перетворились на офіційну правлячу групу. Однак, своїми невдачами у внутрішній політиці президент та уряд створювали умови для розгортання політичної опозиції як у парламенті, так і в масах. У цей час про свою опозиційність до існуючої влади  заявляють КПРФ, національно-патріотичні партії й організації, яких підтримувала та частина населення, що була незадоволена політичними та соціально-економічними реформами нової влади.

Найбільшою лівою опозиційною силою стала Комуністична партія, яка спрямувала свою діяльність на створення так званої обєднаної опозиції.

Центристські позиції займали Громадянський Союз, Народна партія “Вільна Росія”, Соціалістична партія трудящих та інші.

Оцінюючи існуючу владу в Росії, національно-патріотична опозиція постійно підкреслювала її антидержавний, антипатріотичний характер, стверджуючи, зокрема, що запроваджена нею демократія, веде до ліквідації держави як такої.

Права опозиція також була досить різноманітна Російський Національний Собор, Російський всенародний союз, ФНП тощо.

У 90-ті роки опозиція здійснювала спроби створення широких коаліцій і блоків закликами обєднання всіх противників режиму. Ними в різні часи були Російське народне зібрання, Російський національний собор, Конгрес лівих демократичних сил, Фронт національного порятунку та парламентський блок “Російська єдність”.

Однак, структурні обєднання опозиції були нестійкими. На думку істориків і політологів, це спричинили  дві основні групи обставин (обєктивних і субєктивних).

Першу складають універсальні закономірності  функціонування так званих “широких коаліцій”, побудованих за принципом “простору згоди” (тобто за принципом добровільного самообмеження субєктів політики в “загальнокоаліційних” інтересах). Неминучі при укладанні подібних угод суперечки, як правило, вирішуються викресленням спірних  пунктів з тексту.         В умовах рівного статусу всіх учасників суперечки виникають досить швидко при будь-якій спробі  виробити спільну позицію з певного питання. Їх кількість рано чи пізно приводить до розпаду коаліції.

Друга субєктивна сторона. Тут основною перешкодою є “вождистські” прагнення партійних лідерів, які претендують не лише на збереження своїх партій, але й на керівні посади в загальних структурах.

Впродовж 90-х років велику увагу привертали численні опозиційні структури, що зберігали, не дивлячись на їх неоднорідність і роздробленість, особливий вплив на хід виборчих кампаній і можливих результатів виборів. Російська опозиція стала важливим елементом політичного життя суспільства. Однак її легалізація базувалась на загальних положеннях Конституції РФ. І лише в травні 1997 р. Державна Дума затвердила федеральний закон “Про правові гарантії опозиційної діяльності в Російській Федерації”.

У результаті останніх парламентських і президентських виборів у політичній системі Росії склалось дві опозиції : справа “Яблоко” та СПС, а зліва КПРФ. Причому обидві  довели свою неспроможність прийти до влади, оскільки обєктивно були опорою режиму. Наявна опозиція  характеризувалася  сильною  ідеологічною риторикою, розрахованою на збереження вузьких прошарків електорату, а не на широкий його загал. Поряд із цим опозиція час від часу йшла на компроміси з владою. Складається враження, що лідери опозиції, намагалися зберегти свої позиції у суспільно-політичному житті, розуміючи, що їм ніколи не вдасться зайняти головні державні посади. У цьому і полягає безперспективність приходу сучасної російської політичної опозиції до влади.


Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

  1. Христюк Т.А. Вибори народних депутатів 1989р.: деякі аспекти протистояння політичної опозиції та партійної номенклатури // Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції “Динаміка наукових досліджень 2003”. Том 3. Історія. Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003.    С. 54-56.
  2. Христюк Т.А. “Політична опозиція”: зміст, характеристика та історична еволюція // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць: Вип.13. К.: Т-во “Знання” України, 2003. С. 195-203.
  3. Христюк Т.А. Роль політичної опозиції в процесі розпаду СРСР // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету   ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. Випуск 3. Тернопіль, 2003. С. 198-202.
  4. Христюк Т.А. Формування багатопартійності в Росії // Суспільство: історія, методологія дослідження практика. Матеріали всеукраїнської науково-теоретичної конференції. Тернопіль, 2004. С. 178-179.
  5. Христюк Т.А. Події вересня-жовтня 1993 р. крізь призму конституційного процесу // Словянський вісник: Збірник наукових праць. Серія “Історичні науки”. Випуск 4. Рівне: РІС КСУ, 2004. С. 121-130.
  6. Христюк Т.А. Вибори президента РФ 1996 року // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Випуск 3. Рівне: РДГУ, 2004.     С. 211-213.
  7. Христюк Т.А. Парламентсько-президентські вибори 19992000 рр. у Росії // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Випуск 4. Рівне: РДГУ, 2004. С. 106-110.
  8. Христюк Т.А. Формування, розвиток і діяльність обєднаної опозиції у Росії в 90-ті роки // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. Вип. 229-230. Чернівці: Рута, 2004. С. 239-243.


АНОТАЦІЯ


Христюк Т.А. Політична опозиція в Росії (кінець 1980-х   2000 рр.). Рукопис.


Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.02 всесвітня історія. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Чернівці, 2005.


У дисертації досліджено процес формування, розвитку та діяльності політичної опозиції в Росії наприкінці 1980-х років початку 2000 р.,  ставлення у цей час різних опозиційних політичних партій і рухів до владних інститутів, особливості формування ідеологічних концепцій, що визначають політичну спрямованість різних типів політичної опозиції та їх відмінних рис.

Використовуючи численні історичні джерела і напрацювання науковців різних країн, автор проаналізував основні історичні етапи становлення та розвитку різних типів політичної опозиції в РФ. Розкрито роль політичної опозиції у головних історичних суспільно-політичних подіях Росії під час першого президентства Б. Єльцина. Охарактеризовано особливості еволюції політичної опозиції в Росії у роки другого  президентства Б. Єльцина і приходу до влади             В. Путіна. Вказано причини нестійкості структурних обєднань опозиції в 1990-ті роки.

Ключові слова: політична опозиція, влада, парламент, вибори, президент, політична партія.




АННОТАЦИЯ


Христюк Т.А.  Политическая  оппозиция в России (конец 1980-х 2000 гг.). Рукопись.


Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 всемирная история. Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича. Черновцы, 2005.


Диссертация есть комплексным исследованием политической оппозиции в России в конце 1980-х начала 2000 гг. Под оппозицией понимается  политическая партия, организация, группы людей, выступающие против правящей мысли, власти, парламента, политической системы в целом.  

Перестроечные процессы в СССР во второй половине 1980-х годов по обновлению социализма стали тем катализатором, который запустил механизм  оппозиционности  в начале в рамках Советского Союза, а затем и в Российской Федерации. Первые истоки оппозиции возникли в форме различных неформальных организаций, с одной стороны, и в форме Демократической платформы в КПСС, Демократического Союза, с другой.

Закон об общественных организациях от 15 октября 1990 года создал правовые основы для возникновения многопартийной системы в России. Он ознаменовал завершение первого периода формирования демократического движения.

На втором этапе (конец 1990 1991 гг.) на смену неформальным общественным объединениям пришли политические партии. В результате до конца 1991 года произошло оформление демократической и национально-патриотической оппозиции.

Противостояние власти и оппозиции в 1991 г. закончилось победой  Б. Ельцина и демократов. В результате августовского путча оппозиция сумела решить свою главную задачу прийти к власти. Из оппозиционной силы демократы превратились в правящую группу. Перед ними встала проблема превращения в жизнь радикальных реформ,  которые оттачивались ими, начиная с 1989 г. Первые шаги по реализации реформ имели негативные последствия. Фактически к концу 1992 г. потерпел поражение замысел радикального движения 1989 1991 гг., который  предполагал проведение быстрых и масштабных рыночных реформ без ухудшения положения народных масс и столь же быстрое создание гражданского общества и демократических институтов. В стране быстро формировалась новая оппозиция, теперь уже по отношению к политикам, которые сами не так давно превратились из оппозиционеров в официальную власть. Начался третий период эволюции оппозиции.

На протяжении 1990-х годов большое внимание в общественно-политической жизни страны привлекали многочисленные оппозиционные структуры, которые, несмотря на их неоднородность, оказывали особое влияние на ход избирательных кампаний и возможных результатов выборов. Динамика взаимодействия власти и политической оппозиции с момента распада СССР и до начала избирательной кампании 1995 г. свидетельствовала об особенном влиянии на этот процесс конституционного фактора. Если до октябрьских событий 1993 г. оппозиция пыталась легитимно отодвинуть правящий режим через соответствующие решения Съезда народных депутатов и Верховного Совета, то с принятием новой Конституции основные силы были перенесены на организационно-партийную работу и более детальную подготовку программно-политического и идеологического аспектов противостояния.

С началом второго срока президентства Б. Ельцина связан четвертый этап эволюции политической оппозиции. К этому времени российская оппозиция стала важным элементом политической жизни общества. Об этом свидетельствует федеральный закон О правовых гарантиях оппозиционной деятельности в Российской Федерации 1997 г.

Парламентские выборы 1999 г. и президентские 2000 г. показали наличие в политической системе России двух оппозиций: справа СПС и Яблоко, а слева КПРФ. Притом они доказали свою неспособность прийти к власти, поскольку объективно были опорой режиму.

Ключевые слова: политическая оппозиция, власть, парламент, выборы, президент, политическая партия.


Страница: 1  Страница: 2 

По вопросу доставки диссертации по этой теме пишите на электронный адрес: info@disser.com.ua


Меню
Реклама



2006-2009 © Диссертации и авторефераты Украины