Диссертации и авторефераты Украины
Перейти на каталог
Каталог диссертаций

Я ищу:
Диссертация / Автореферат

Диссертационная работа:

57. Соколюк Людмила Данилівна. Михайло Бойчук та його концепція розвитку українського мистецтва (перша третина ХХ ст.): дис... д-ра мистецтвознавства: 17.00.05 / НАН України; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського. - К., 2004.

Скачать диссертацию *

* Ссылка размещена на правах рекламы



Аннотация к работе:

Соколюк Л.Д. Михайло Бойчук та його концепція розвитку українського мистецтва (перша третина ХХ ст.). — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.05 — образотворче мистецтво. — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. Київ, 2004.

У дисертації проаналізовано багатосторонню мистецьку діяльність М. Бойчука та його концепцію розвитку українського мистецтва в ХХ ст. Створення М. Бойчуком своєї школи розглядається як одне з найважливіших завдань на шляху до відновлення національної самобутності українського мистецтва. Розкрито еволюцію школи: неовізантизм — “український монументалізм” (бойчукізм) та еволюцію творчого методу М. Бойчука в залежності від соціально-історичних та політичних змін в Україні. Виявлено, що педагогічні методи і творчий метод школи, її мистецька практика перегукуються з проблемами і пошуками у світовій художній культурі першої третини ХХ ст., одним із яскравих явищ якого була культура українського національного відродження. Бойчук був однією з його ключових фігур, поки воно не було розстріляно в колишньому СРСР у 1937 р.

1. Одне з найбільш яскравих явищ українського художнього життя ХХ ст., відоме як школа М. Бойчука, своїм виникненням зумовлене проблемами, поставленими перед українським мистецтвом національно-культурним рухом, що активізувався в Україні з кінця ХІХ ст. і мав безпосередній зв’язок з процесами національно-культурного відродження у низці європейських країн. У реалізації наданого історією шансу українському народові, щоб самоусвідомитись як нація і зайняти належне місце у світі, особливо важлива роль відводилася культурі. М. Бойчук як митець став однією з ключових фігур цього процесу, створивши свою школу, що, повертаючи українському мистецтву втрачену самобутність, здобула широке визнання у світі. М. Бойчук до кінця залишався серед діячів українського національного відродження, поки воно не було розстріляне в колишньому СРСР у 1937 р.

2. М. Бойчук відіграв вирішальну роль у створенні нового напрямку в українському мистецтві ХХ ст., яким став неовізантизм, що був не тільки новою стильовою програмою, а й цілісною, теоретично обгрунтованою концепцією розвитку українського мистецтва, що, спираючись на досвід модерну, передбачала піднесення різних форм мистецької діяльності у їхньому синтезі, відкидаючи академічний розподіл мистецтва на “вищі” і “нижчі” форми.

3. Національна революція в Україні, революційні події в Росії та у світі спрямовують до створення уяви про винятковість історичного моменту, його слушність для мистецтва великих ідей і форм. За нових суспільно-історичних умов неовізантизм М. Бойчука проходить певну еволюцію, знайшовши продовження у новоствореній ним школі “українського монументалізму”. Цією школою стала майстерня монументального малярства М. Бойчука в Українській академії мистецтва в Києві, професором якої він був обраний при її заснуванні у грудні 1917 р. У запровадженій в майстерні системі навчання зберігався основний художньо-педагогічний принцип перших двох шкіл М. Бойчука (у Парижі і Львові), що нагадувала доакадемічну цехову систему, коли всі необхідні професійні знання передавалися безпосередньо від майстра учневі. Знаходила продовження і закладена в концепції неовізантизму загальна спрямованість школи на розвиток різних форм мистецтва відповідно до національної традиції і з використанням новітніх досягнень європейської художньої культури. Особливе значення надавалося методам, що сприяли вихованню відчуття монументальності у молодих митців. Монументальність ставала однією з найголовніших ознак школи, надаючи їй неповторної виразності.

4. Адресуючи своє мистецтво народним масам, подальший розвиток художньої культури в Україні представники школи М. Бойчука (бойчукісти, як їх тоді почали називати) вбачали у створенні естетично організованого довкілля шляхом поширення “нового, революційного” мистецтва, називаючи його “виробничим” на противагу станковим формам, що тоді ототожнювалися зі скомпроментованим академізмом, зі старим, буржуазним побутом. Певною мірою такі прагнення бойчукістів збігалися з ідеями російських “виробничників”, хоч останні мали досить абстрактний, умоглядний характер. Школа М. Бойчука в Україні, як і ВХУТЕМАС в Росії, спрямовували свої зусилля на поєднання високохудожньої творчості з виробництвом побутових речей, практично здійснюючи це в художній кераміці, художньому оформленні книжок, художньому текстилі. Бойчукісти ставили питання про необхідність виховання художника-інженера, випереджаючи свій час і не знаходячи порозуміння в офіційних колах.

5. Каменем спотикання з другої половини 1920-х рр. ставала проблема національного стилю та національної форми в концепції розвитку українського мистецтва М. Бойчука, що входила у протиріччя зі сталінською національною політикою, зі сталінською концепцією “соціалістичної культури” — “пролетарської за змістом та національної за формою”. Втім, від національної форми радянський “вождь” залишав лише зовнішні, поверхові риси, що ніяк не відбивали особливості сприйняття “картини світу” українським народом та її відображення в його художній творчості.

Бойчукізм, як у другій половині 1920-х рр. почали називати мистецький напрямок школи М. Бойчука, завойовуючи авторитет і визнання, набув досить широкого поширення у найкрупніших українських мистецьких центрах — Львові, Києві, Харкові, Одесі. Згідно з концепцією М. Бойчука, що передбачала продовження національної художньої традиції у притаманних їй видах і жанрах, творча практика бойчукістів зосередилася головним чином на нестанкових формах, занедбаних у ХІХ ст., — монументально-декоративному мистецтві та декоративно-прикладному, втілюючи в них новітні пошуки сучасної пластичної мови у поєднанні з національними витоками українського мистецтва.

7. Головним принципом заснованого М. Бойчуком мистецького напрямку став відхід від безпосереднього натурного відтворення світу, що поєднувало його пошуки сучасного стилю українського мистецтва із загальноєвропейським авангардним рухом. Служачи людству, а не матерії, за словами самого Бойчука, відновлюючи високе духовне начало в мистецтві, прорив на нові рубежі світосприйняття він здійснює не шляхом звернення до абстракцій, як це робили безпредметники, а зберігаючи образотворчість. Розв’язуючи проблему нового героя, бойчукісти наповнюють його образ узагальненим, символічним змістом. В умовах 1920-х рр. серед складових їхнього синтетичного стилю переважає фольклорна традиція в її поетичному або ж грубувато-гротескному вислові. Вона поєднується зі спорідненими за характером формальних умовностей принципами візантійської художньої системи, що відбилися в мистецтві Київської Русі або ж ранньоренесансної доби. Надання переваги таким стильовим проявам в минулому ставало основою кардинальних розходжень бойчукістів та деяких інших представників авангардного руху в Україні, зокрема кубо-футуристів, конструктивістів, які заперечували значення культурної спадщини у формуванні нових сучасних напрямків мистецтва. Втім, саме орієнтація на традиції, їх відбір та синтез в поєднанні з найновішими можливостями художньої форми, якими збагатилося тогочасне європейське мистецтво, стали основою неповторного національного стилю школи М. Бойчука.

8. Бойчукізм — унікальне явище не тільки в українському мистецтві, не лише на терені колишнього СРСР. Бойчукізм — мистецтво великих ідей, втілених у адекватній монументальній формі, з одного боку, національній за своїм характером, з іншого — спорідненій з пошуками нової пластичної мови у тогочасній світовій художній культурі. Типологічно близьким школі “українського монументалізму” виявився мексиканський “муралізм”. Підтримане державною художньою політикою монументальне мистецтво Мексики з часом дало найбільш вагомі результати у цьому виді художньої творчості у світі. В умовах тоталітарного режиму бойчукісти не тільки не були забезпечені відповідними замовленнями, але і все, що було ними зроблено, по-варварськи винищувалося.

9. Увійшовши у протиріччя зі сталінською концепцією “соціалістичної культури”, бойчукізм був приречений. Офіційні звинувачення в “буржуазному націоналізмі” і “формалізмі” відображали політичні цілі Сталіна у розв’язанні “українського питання” і не мали нічого спільного з трактуванням проблеми національного та ролі художньої форми в мистецтві світовою науковою думкою. Страта М. Бойчука та провідних представників його школи стала закономірною акцією тоталітаризму з його політикою репресивних заходів. Втім, це не привело до знищення бойчукізму, який широко поширився у світі, особливо у своїй первісній неовізантіській концепції в релігійному мистецтві української діаспори. Розв’язання проблеми національного в українському мистецтві ХХ ст. М. Бойчуком не втратило актуальності і сьогодні з поширенням глобалізаційних процесів у світі.

10. В сучасних умовах в Україні, що стала незалежною державою, у формуванні нових орієнтирів майбутніх митців, їхнього світобачення, творчого мислення, високих професійних якостей, розуміння надбань світової культури та мистецьких цінностей власного народу, у розробці особистих творчих програм педагогів досвід школи М. Бойчука набуває особливого значення. Концепція розвитку українського мистецтва, створена свого часу М. Бойчуком, може стати дороговказом у виборі українським мистецтвом сучасного шляху при входженні у світовий контекст та визначенні у ньому свого місця. Матеріали дисертації, розкриваючи новий погляд на бойчукізм та місце М. Бойчука в художньому процесі України першої третини ХХ ст., особливо в 1920-ті рр., коли М. Бойчук був його ключовою фігурою, місце засновника бойчукізму у світовій культурі, сприятимуть відтворенню правдивої картини українського мистецтва, позбавленої ідеологічних стереотипів, що склалися за доби тоталітаризму, і можуть бути використані при написанні модерної історії і теорії українського мистецтва.

Список опубликованных работ по теме диссертации:

  1. Графіка бойчукістів. — Харків-Нью-Йорк: Вид-ня часопису “Березіль”, Вид-во М.П. Коць, 2002. — 224 с.

  2. Бойчукізм і проблема стилю в українському мистецтві першої третини ХХ століття. — К.: НМКВО, 1993. — 48 с.

  3. Бойчукизм и художественная критика 1920–1930-х гг (К истории монументального искусства Украины) // Монументальное искусство. — Ленинград, 1990. — С. 50-57.

  4. Михайло Бойчук і Дієго Рівера // Родовід (Київ). — 1995. — № 2. — С. 43 — 47.

  5. Графічна школа Івана Падалки // Україна: Наука і культура — К., 1996. — Вип. 29. — С. 225 — 231.

  6. Бойчукізм у світлі проблеми взаємовідношення академічного й народного мистецтва // Українська народна творчість у поняттях міжнародної термінології. — К.: Родовід, 1996. — С. 247 — 252.

  7. Школа Михайла Бойчука та українське народне мистецтво першої третини ХХ ст. // Народна творчість та етнографія (Київ). — 1997. — № 6. — С. 84 — 91.

  8. Проблема синтезу мистецтв та її значення в системі сучасної мистецької освіти в УкраїнІ // Традиції та новації у вищій архітектурно-художній освіті. — Х., 1998. — Вип. 1. — С. 47 — 48.

  9. Занепад бойчукізму як вияв реґресу народного мистецтва в Україні в 1930-ті роки // Реґрес і реґенерація в народному мистецтві: Колективне дослідження за матеріалами Третіх Гончарівських читань. — К.: Музей Івана Гончара: Родовід, 1998. — С. 301 — 308.

  10. Микола Скрипник та його роль в мистецькому житті України кінця 1920-х — початку 1930-х років // Харків 30-40-х рр. ХХ ст.: Література. Історія. Мистецтво. — Х., 1998. — С. 134 — 137.

  11. Бойчукізм і кубофутуризм // Традиції та новації у вищій архітектурно-художній освіті. — Х., 1998. — Вип. 2. — С. 109 — 110.

  12. Василь Седляр: Графіка 1920 — 1930-х років // Образотворче мистецтво (Київ). — 1999. — № 3 — 4. — С. 85 — 87.

  13. Марія Котляревська як представниця школи Івана Падалки в Харкові // Вісник Львівської академії мистецтв: Спецвипуск. — Л., 1999. — С. 54 — 60.

  14. Феномен бойчукізму і вища мистецька освіта в Україні // Діалог культур: Україна у світовому контексті: Художня освіта. — Л., 2000. — С. 228 — 238.

  15. Бойчукізм у контексті світового художнього процесу першої третини ХХ ст. // Мистецтвознавство України. — К., Спалах. — 2000. — Вип. 1. — С. 110 — 126.

  16. Бойчукізм і культурологічні дискусії в Україні 1920-х — початку 30-х років // Діалог культур: Україна у світовому контексті: Мистецтво і освіта. — Л.: Світ, 2001. — С. 19 — 20.

  17. Михайло Бойчук як художник-реставратор // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. — Х., 2001. — Вип. 5. — С. 38 — 39.

  18. Новий погляд на українське мистецтво першої третини ХХ століття // Мистецтвознавство України. — К.: Кий, 2001.- Вип. 2. — С. 60 — 66.

  19. Формування М. Бойчука як митця в контексті національно-культурного руху в Україні кінця ХІХ — початку ХХ століття // Традиції та новації у вищій архітектурно-художній освіті. — Х., 2001 — 2002. — Вип. 2-3/1. — С. 83-87.

  20. “Лісова пісня” Лесі Українки в ілюстраціях та оформленні Олени Сахновської // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. — Х., 2002. — Вип. 1. — С.67-70.

  21. Сакральне в творчості Михайла Бойчука // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. — Х., 2002. — Вип. 3. — С. 3–13.

  22. Проблема національної форми в українському мистецтві та мистецтвознавстві ХХ століття // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. — Х., 2002. — Вип. 7. — С. 51-59.

  23. Михайло Бойчук як графік // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. — Х., 2002. — Вип. 8. — С. 7–15.

  24. Михайло Бойчук і польська культура // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. — Х., 2002. — Вип. 11. — С. 23–27.

  25. Бойчукізм як явище світового й українського національного мистецтва // Матеріали до українського мистецтвознавства: Збірник наукових праць. — К., 2002. — Вип. 1. — С. 218–220.

  26. Колективне та індивідуальне у творчості бойчукістів // Традиційне й особистісне у мистецтві: Колективне дослідження за матеріалами Четвертих Гончарівських читань. — К.: УЦНК “Музей Івана Гончара”, 2002. — С. 381–393.

  27. Художники-євреї як представники бойчукізму в Україні // Культура України. — Х., 2003. — Вип. 11. — 209–216.

  28. Проблема національного стилю в українському мистецтві першої третини ХХ століття // Мистецтвознавство України. — К.: СПД Кравчук В.К., 2003. — Вип. 3. — С. 25–31.

  29. Черты экспрессионизма в творчестве представителей школы Михаила Бойчука // Русский авангард 1910–1920-х годов и проблема єкспрессионизма. — М.: Наука, 2003. — С. 326–339.

  30. Неовізантизм та його еволюція у творчій практиці школи М. Бойчука // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. — Х., 2004. — Вип. 1. — С. 37 — 51.

  31. Бойчукіст Василь Седляр як ідеолог-теоретик АРМУ // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. — Х., 2004. — Вип. 3. — С. 125- 135.


Меню
Реклама



2006-2009 © Диссертации и авторефераты Украины