Диссертации и авторефераты Украины
Перейти на каталог
Каталог диссертаций

Я ищу:
Диссертация / Автореферат

Диссертационная работа:

Бавико Олександр Євгенович. Політична опозиція гетьманатові П.Скоропадського (квітень-грудень 1918р.) : дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса. — К., 2007. — 187арк. — Бібліогр.: арк. 173-187.

Скачать диссертацию *

* Ссылка размещена на правах рекламы



Аннотация к работе:

Бавико О.Є. Політична опозиція гетьманатові П.Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.). – Рукопис. – 187 с. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02. – політичні інститути і процеси. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. – Київ, 2007.

У дисертації на прикладі діяльності політичних сил доби гетьманату П.Скоропадського досліджуються визначальні чинники процесу оформлення й функціонування інституту політичної опозиції та домінантні характеристики її суб’єктів.

В Українській Державі гетьмана П.Скоропадського існували різні типи політичної опозиції, основними з яких були легальна й нелегальна. Легальна опозиція – партії, які діяли легітимними методами в межах існуючого правового поля. Нелегальну опозицію складали партії, які перейшли на нелегальне становище з метою організації збройної боротьби проти режиму.

Неконструктивність стосунків між владою та опозицією спричинилася до негативних результатів для політичного режиму – більшість суб’єктів легальної опозиції перейшли на нелегальний стан і очолили антигетьманське повстання, яке й усунуло гетьманський режим.

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення й оригінальне вирішення наукового завдання, що виявляється в дослідженні суб’єктів політичної опозиції гетьманському режиму П.Скоропадського як інституту політичної системи з метою відтворення цілісної картини функціонування інституту політичної опозиції, конкретизації її інваріантних характеристик: умов виникнення, класифікації типів і форм, основних видів тактики й функцій, які виконували різні її типи, обґрунтування на основі отриманого досвіду парадигми інституалізації та консенсусного типу відносин між владою й опозицією в сучасній політичній системі.

– Проведений аналіз стану наукової розробки проблеми “політичної опозиції” показав, що в сучасній політичній науці ще не склалося єдиної спільної методології дослідження розвитку та функціонування політичної опозиції – часто різні дослідники вкладають різний зміст у тлумачення цього поняття. З огляду на це в політичній науці поняття “політична опозиція” має досить широкий діапазон визначень – від протистояння як характеристики суспільних відносин – до опозиції як інституту політичної системи, притаманного громадянському суспільству.

Аналіз варіантів інтерпретації терміну “політична опозиція” виявляє низку основних критеріїв його визначення – опозицією називається будь-яка політична сила, яка не має важелів реальної політичної влади, репрезентує меншість при сформованій політичній коаліції та виступає за зміну існуючого політичного ладу законним або незаконним шляхом. Усі наявні визначення “опозиції” мають спільну рису – вона завжди є похідною від влади, бо може існувати тільки там, де є влада, а в системі рівноправних політичних суб’єктів вона неможлива. З такого погляду політична опозиція є найорганізованішою формою вираження інтересів, альтернативних або протилежних інтересам влади.

– В основі формування політичної опозиції гетьманському режиму П.Скоропадського лежала суперечливість соціально-політичних інтересів, ущемленість деяких з них панівною системою та пов’язаним з її утвердженням перерозподілом влади й багатств. Проголошене Грамотою гетьмана повернення приватної власності на землю та заохочення підприємницької ініціативи було сприйнято селянськими та робітничими верствами як наступ на їхні права, повернення до дореволюційного режиму і призвело до значного загострення відносин всередині суспільства та соціального протистояння. Така ситуація призвела до виникнення опозиційних умонастроїв серед певної частини суспільства й виникненню масових акцій протесту з боку селянства та робітництва. Внаслідок цього в суспільстві виникла конфліктна ситуація, яка поступово переросла в політичний конфлікт. Наявність політичного конфлікту в суспільстві й спричинила оформлення різних видів політичної опозиції.

– В період існування Української Держави виникли різні форми політичної опозиції панівному політичному режиму. Спираючись на прийняті в сучасній політичній науці види класифікації політичної опозиції, можна виділити такі основні її типи, що оформилися під час досліджуваного періоду.

Насамперед слід виділити партійну та непартійну політичну опозицію. Партійну опозицію складали як українські політичні партії (УПСФ, УСДРП, УПСР(ц.т.), УПСР(боротьбисти), УПСС, УДХП, УТП), так і загальноросійські (РСДРП(м), РСДРП(б), російські есери, анархісти) та національні (єврейські та польські соціалістичні партії, російські монархічні партії). До непартійної опозиції належали органи міського самоуправління (міські думи й земські установи), ради робітничих і селянських депутатів, профспілки, робітничі клуби, Селянська Спілка, Просвіта, громадсько-політичні організації, культурно-просвітні товариства.

Серед суб’єктів політичної опозиції гетьманату можна виділити лівий, правий та центристський її фланги. До лівої опозиції слід віднести такі партії як УСДРП, УПСР(ц.т.), УТП, УПСС, РСДРП(м), єврейські та польські соціалістичні партії, а також такі громадсько-політичні та професійні організації як Селянська Спілка, профспілки, частина земств та ін. Ці партії й організації не визнавали принципових засад програми П.Скоропадського, вбачаючи майбутній розвиток України тільки на соціалістичних підвалинах. Правий фланг політичної опозиції П.Скоропадському був представлений, насамперед, російськими партіями монархічного напряму. Вони не визнавали української державності, виступали проти будь-яких спроб гетьмана порозумітися з опозиційно налаштованими установами й організаціями й визнавали тільки силові методи розв’язання гострих соціальних конфліктів. Центристська опозиція займала проміжне становище між лівими та правими й була представлена УПСФ, УДХП і деякими єврейськими та польськими партіями. Ці політичні сили відстоювали потребу пошуку компромісу між опозиційними колами та владою.

Відповідно до різного розуміння основних завдань в нових політичних умовах і пріоритетності засобів партійної тактики серед опозиційних партій оформилося два типи опозиції – легальна та нелегальна. Більшість українських та національних партій всього політичного спектру слід віднести до першого типу. Ці партії діяли легітимними методами в межах існуючого правового поля. Нелегальну опозицію складали партії, які перейшли на нелегальне становище з метою організації збройної боротьби проти режиму. Для періоду гетьманату цей поділ фактично збігається з класифікацією на помірковану й радикальну.

Аналіз діяльності ряду партій і організацій, які входили до УНС, свідчить, що вони перебуваючи на легальному становищі, поєднували в своїй роботі легітимні й нелегітимні форми, спрямовані на підрив панівної політичної системи, підтримували нелегальні організації в їх підривній діяльності; це дало змогу віднести їх до напівлегальної опозиції.

Застосовуючи поділ опозиції на системну й позасистемну, щодо періоду гетьманату слід відзначити, що перший тип опозиції був слабо представлений. Серед опозиційних політичних партій тільки УДХП поділяла основні засади гетьманської програми, заперечуючи водночас методи здійснення урядової політики, критикуючи владу за форми й засоби її діяльності та шляхи досягнення стратегічних цілей. Всі інші опозиційні політичні сили протистояли основним принципам наявної політичної системи й виступали за зміну політичного режиму.

– Сформована політична опозиція режиму П.Скоропадського виконувала в суспільстві ряд функцій. Головні функції легальної опозиції полягали в тому, що вона виражала соціальне невдоволення існуючим порядком та ініціювала зміни політичного курсу країни; відстоювала соціальні інтереси селянства, робітництва, національної інтелігенції; виступала з організованою критикою владних інститутів, пропонувала альтернативний політичний курс; намагалася спрямувати наявне в суспільстві невдоволення владою в демократичні, цивілізовані форми.

Серед основних функцій, які виконувала в суспільстві нелегальна опозиція, були такі: вираз невдоволення біднішого селянства та робітництва аграрною та робітничою політикою гетьманського уряду; прагнення реалізувати на практиці альтернативи суспільно-політичного розвитку країни; спрямування наявного в суспільстві невдоволення владою в радикальний бік і намагання шляхом насильницьких дій здійснити зміну політичного режиму; зусилля щодо надання організованості стихійним виступам селян і робітників проти влади.

– Поряд із структурами політичної опозиції для політичної системи Української Держави було характерне й таке явище як існування певних “груп тиску” – наявність у владних структурах, апаратах влади людей або груп, що знаходяться в опозиції щодо тих чи інших напрямів чи засобів діяльності уряду. Знаходячись усередині влади, ці опозиційні сили тиснуть на вершину влади з метою модифікації політики держави в бажаному напрямі.

Наявні групи тиску можна поділити на політичні та економічні, тобто на групи, для яких основне значення мали або політичні, або економічні інтереси. Аналіз їх діяльності показав, що групи тиску існували і всередині владних структур гетьманату (міністерствах, секретаріаті, місцевих органах управління тощо), і поза владними структурами. В основі їх появи лежала спільна причина – неприйняття певних напрямів або засобів діяльності уряду. Також і ті, й інші мали спільну мету та функції – через своїх представників лобіювати власні економічні та політичні інтереси, тиснути на владу й намагатися різними засобами коригувати урядовий курс.

– Визначаючи стосунки між владою й політичною опозицією, слід зазначити, що вони мали неконструктивний характер. Низький рівень політичної інституалізації та відсутність консенсусу у відносинах між владою й легальною опозицією спричинили до негативних результатів для політичного режиму П.Скоропадського. Основними серед них стали такі: в суспільстві поступово зростав рівень громадської підтримки опозиції, відбувалася консолідація опозиційних сил шляхом утворення координаційних центрів (УНДС, УНС); через поширення опозиційних настроїв зростав вплив опозиції на політичний процес. А головне – опозиція поступово радикалізувалася, значна частина її суб’єктів перейшла на нелегальний стан, в ніч на 14 листопада утворивши Директорію, що стала на чолі антигетьманського повстання, яке й усунуло гетьманський політичний режим.

Одими з основних дестабілізуючих чинників, які підривали підвалини політичної системи гетьманату були селянський та робітничий рухи. Їм була притаманна основна риса соціального протесту – стихійність. Часто-густо їх поява була зумовлена не стільки діяльністю політичних сил, скільки стихійним невдоволенням широких верств населення урядовою політикою в аграрному та робітничому питаннях і практикою її запровадження на місцях. Повстання селян і страйки робітників своїми першочерговими вимогами ставили суто соціальні проблеми – збереження принципів соціалізації землі, скорочення робочого дня, соціальний захист.

Масштаби та характер селянського й робітничого рухів дають підставу трактувати їх як одну з форм політичної опозиції – стихійну опозицію. Основною характерною рисою даної форми опозиції є те, що вона виникла стихійно, самостійно, поза впливом конкретної опозиційної політичної сили.

– Характерною особливістю політичної системи Української Держави була наявність сильної структурованої політичної опозиції, представленої практично всіма існуючими в суспільстві політичними силами.

Не виникає сумнівів, що провідну роль в поваленні політичного режиму П.Скоропадського відіграли об’єднані зусилля всіх акторів політичної опозиції – від легальної до нелегальної, які спиралися на широкий робітничий і селянський рух. При цьому характерно, що справа була здійснена лише тоді, коли безпосередньою підготовкою повстання зайнявся впливовий офіційний орган легальної опозиції – УНС, а організацію повстання очолили знані та авторитетні в суспільстві лідери – такі як В.Винниченко, М.Шаповал, С.Петлюра.

– Основним уроком, який мають винести сучасні політики з попереднього історичного досвіду, є необхідність здійснення політики, спрямованої на інституалізацію та консенсус у відносинах між владою та опозицією, вміння йти на поступки заради збереження української державності. При цьому владі необхідно бути виразником інтересів не окремих політичних і соціально-економічних угруповань, а провадити політику з урахуванням потреб основної маси населення. Опозиція, в свою чергу, не повинна ставитися до будь-яких заходів влади як до заздалегідь нерозумних і невідповідних потребам розвитку країни, не стимулювати неконструктивну активність населення, що може стати серйозною загрозою стабільності держави й суспільства в цілому.

Список опубликованных работ по теме диссертации:

1. Бавико О.Є. Політична опозиція як інститут політичної системи // Політологічний вісник. Збірник наукових праць. К.: Знання України, 2006. – Вип. 21. – С. 305–314.

2. Бавико О.Є. Архітектоніка сучасного інституту політичної опозиції // Інституціональні перетворення в суспільстві: світовий досвід і українська реальність: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції / За заг. ред. А.А.Ткача. – Мелітополь, 8-10 вересня 2006 р. – Мелітополь, МІДМУ ГУ „ЗІДМУ”, 2006. – С. 107–108.

3. Бавико О.Є. Оформлення політичної опозиції гетьманському уряду П.Скоропадського та основні форми її діяльності // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України: Збірник наукових праць. – К., 2006. – Вип. 32. – С. 183–201.

4. Бавико О.Є. Структурна характеристика політичної опозиції гетьманатові П.Скоропадського // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України: Збірник наукових праць. – К., 2007. – Вип. 34. – С. 343–355.

5. Бавико О.Є. “Групи тиску” та їх вплив на політичний режим гетьманату П.Скоропадського // Науковий вісник – Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. – Науки: економіка, політологія, історія. – 2007. – № 2(39). – С. 114–121.


Меню
Реклама



2006-2009 © Диссертации и авторефераты Украины